Тема: Мандрівка в Країну чудес
Мета: дбаємо про мову, вміємо завязувати шнурівки.(В15, Г10.)
Матеріали: Написи („з`їж мене”, „відкрий мене” в домівці ), предмети для гри Кіма, годинник (на ланцюжку, аби дістати з кишені), тканина для нірки кролика.
План сходин:
- Відкриття і обряд рою 5 хв.
- Розповідь 30 хв.
- Пісня „Кролик в нірку поскакав” 5 хв.
- Гра Кіма 10 хв.
- Рухлива гра Пошта 5 хв.
- Майстерка Віяла 15 хв.
- Закриття 5 хв.
Колись давно – майже півтораста років тому, коли й прабабусі твоєї не було ще на світі, – жила собі в Англії дівчинка на ймення Аліса Лідел. Аліса мала тата, маму, двох сестричок і кицьку Діну. А ще вона мала гувернантку, яка мешкала в них у домі спеціально, аби навчати сестричок Ліделл добрих манер. Бо ж не так-то воно легко – навіть, якщо ти опанувала всі чотири арифметичні дії й умієш провідміняти іменник „миша”, – запам`ятати назубок усі незліченні правила щоденної ґречності 6 як робити при знайомстві кніксен, і як за столом ніколи не брати першого кусня собі (навіть, коли на солодке подають сливовий пудинг!), і як ніколи не забалакувати першою до дорослих, а мовчати доки вони самі не заговорять до тебе, і як розмовляти правильною й гарною мовою, без жоднісінького слова паразита (ти ж знаєш, як важко їх позбутися, усіх отих „ну” і „карочє”)… на кожен твій крок існує якесь неписана правило: порушиш – зостанешся нетільки без десерту, а й без обіду взагалі!
Тоді Англією правила королева вікторія, правила найдовшне – аж шістдесят чотири роки, так що та доба носить назву „вікторіанської”. Ось у такий час довелось жити Алісі Лідел.
Майже всі ігри тоді були тихі й малорухливі, мовби придумані зумисне, щоб діти якомога менше бігали і якомога менше зчиняли галусу. Та не дуже й побігаєш у такому вбрані, як тоді одягали дівчаток – зашнуровуючи і застібаючи на сотні ґудзичків та гапличків! Найвідповіднішим вважався крокет- -дуже поштива гра, в яку грала навіть королева. Гравці статечно й неквапно походжали по зеленій галявині, по черзі заганяючи великими молотками маленькі м`ячики до маленьких ворітець. Хоча переважно чемні дівчатка просиджували тихо, як мишки, за іграми насстільними – картами або шахами.
Хоч аліса й була дівчинкою безперечно чемною і добре вчилась в школі, й слухняно завчала напам`ять десятки неймовірно нудних та повчальних віршиків із шкільної читанки, – проте вона не вельми любила довго сидіти на одному місці. Її цікавило геть усе на світі, і невситима її допитливість раз у раз брала гору над добрим вихованням.
І ось тут настав час розповісти найважливіше. В Аліси Лідел був улюблений і вірний друг – пан Чарлі, сестрички називали його Додо (так зветься один вимерлий вид великих, смішних і незграбних птахів).Пан Чарлі був неабияким витівником, залюбки пекручував на різні лади не тільки власне ім`я, а йвсі імена, назви пісеньки й віршики, які лиш трапляли йому на слуху – особливо ж довжелесні занудні поемища з Алісиної читанки. Невтомний прекумедні вигадки, в усіх іграх він був Алісі і її сестрами найпершим товаришем – дарма, що в гості приходив приходив як товариш їхнього батька.. Адже пан Чарлі був професором оксфордського університету і викладав матиматику і логіку , ба більше професор Доджсон мав священицький сан. Він написав дуже багато книжок (п`ять полиць), та думаю нас найбільше можуть зацікавити дві його повісті, які він написав для Аліси, і про Алісу.
Аліса тяжко занудьгувала, сидячи на березі без діла. Разів зо два зазирнула вона до книжки, яку читала її сестра, але не знайшла там ні малюнків, ні розмов.
— Чого варта книжка без малюнків та розмов? — зітхнула Аліса.
Вона сиділа й думала (наскільки це можливо у спеку, коли туманіє голова й злипаються пові-
ки), піти чи не піти нарвати квіток — це ж бо така втіха сплести собі з них віночок…
Аж тут повз неї промайнув Кролик — білий, з рожевими очима. Диво, звісно, невелике, як
не дивина було й почути, що Кролик бубонить собі під ніс:
— Ой лишенько, лишенько, як я забарився! (Згадуючи про це опісля, вона подумала, що мала б таки здивуватися, але тієї миті все видавалося цілком звичайним.) Та коли Кролик раптом добув із нагрудної кишеньки годинника й, зиркнувши на нього, поспішив далі, Аліса схопилася на ноги: зроду-віку ще не траплявся їй Кролик із нагрудною кишенькою та ще й при годиннику.
Аж тремтячи з цікавості, вона кинулася за ним навздогін — і, на щастя, ще встигла помітити, як він гулькнув у велику кролячу нору під живоплотом. Аліса
(згадала, що це їй нагадує пісеньку, яку вчила її нянька пісня „кролик в нірку поскакав” на мелодію і слова „зайчик вполе поскакав”) та з розгону пірнула слідом за Кроликом, навіть не подумавши, як буде звідти вибиратися.
Якусь часину кроляча нора йшла рівненько, немов тунель, а тоді зненацька урвалася — так зненацька, аж Аліса й не зчулась, як жухнула на-всторч у якийсь глибоченний колодязь.
Чи то колодязь був просто таки бездонний, а чи так повільно вона падала, але дорогою їй не бракувало часу роззирнутися і поміркувати, що ж буде далі.
Найперше Аліса глянула вниз, щоб бачити, куди вона падає, — але там було темно, хоч в око стрель. Тоді вона оглянула стіни колодязя: на них була сила-силенна маленьких мисників та книжкових полиць; подекуди на кілочках висіли мапи й картини. З одного мисника вона прихопила баночку з наліпкою «ПОМАРАНЧЕВЕ ВАРЕННЯ» — та ба! — виявилося, що вона порожня. Викидати її було лячно (ще вб’є когось унизу), тож Аліса примудрилася тицьнути її на одну з поличок, повз яку пролітала.
(Тоді Аліса почала намагатись запам`ятати речі, повз які вона пролітає. Гра Кіма).
— Овва! — чудувалася Аліса. — Після такого падіння не страшно й зі сходів скотитися! Ото вдома дивуватимуться, яка я хоробра! Та що там сходи! Тепер я й не писнула б, якби впала навіть із даху! (І це, мабуть, було правдою.)
Униз, униз, униз… От би падати так до безкінечності!
— Цікаво, скільки миль я вже пролетіла? — міркувала Аліса вголос. Мабуть, уже й до центру Землі недалеко. Ану прикиньмо: по-моєму, до ньогоще десь чотири тисячі миль.
(Аліса, бач, просвітилася в цих питаннях на уроках у школі, і хоч зараз була не найкраща на- года хизуватися знаннями — слухати нікому! — а все ж попрактикуватися ніколи не завадить.)
— Так, здається, саме стільки, але тоді постає
питання: на якій я широті й довготі?
(Аліса уявлення не мала, що таке “широта” й “довгота”, але ці поважновчені слова неабияк тішили її вухо.)
Трохи згодом вона знову заходилася міркувати вголос:
- А що, як я провалюся наскрізь*!(*3а часів Керрола в популярній літературі висловлювалися різні здогади про те, що станеться, коли впасти в тунель, що проходить крізь центр Землі. Ще грецький філософ Плутарх (46-127рр.), а згодом і багато відомих мислителів (Ф.Бекон, Вольтер) розмірковували на цю тему. Галілей дав правильну відповідь: тіло буде падати дедалі швидше, але з усе меншим прискоренням, доки не досягне центру Землі, де прискорення дорівнює нулю. Після цього швидкість його стане зменшуватися, а сповільнення — збільшуватися, аж поки воно не досягне протилежного кінця тунелю. Тоді знову почнеться падіння до центру Землі. Опір повітря врешті-решт колись зупинить його у центрі.) Ото буде кумедно — вигулькнути серед людей, що ходять униз головою! Антипади, чи як їх там (вона була навіть рада, що ніхто зараз її не чує, бо слово пролунало якось трохи не так).
- І тоді, зрозуміло, мені доведеться запитати, в яку країну я потрапила: «Перепрошую, добродійко, це Австралія чи Нова Зеландія?” — Тут Аліса спробувала зробити реверанс. (Уяви собі реверанс у повітрі і спитай себе, що з того ви йшло б?)
- Тільки що вона про мене подумає? Що я якась невігласка? Е, ні, питати не годиться: може, десь буде написано…
Униз, униз, униз… Знічев’я Аліса знову заговорила:
— Уявляю, як Діні буде сумно сьогодні без мене! (Діна — це Алісина кішка.) Хоч би ж не забули, як питимуть чай, поставити і їй блюдечко з молоком. Діно, кицюню моя! Як жаль, що ти не зі мною! Миші так глибоко, боюся, не водяться, але кроти — близькі мишачі родичі, тут, мабуть, є. От лише… чи їдять коти кротів?
Тут Алісу почав змагати сон, і вона вже бубоніла собі під ніс, немов крізь дрімоту:
“Чи їдять коти кротів?.. Чи їдять коти кротів?..”
Часом виходило щось таке:
«Чи їдять кроти котів?..”, бо коли не знаєш відповіді на питання, то байдуже, з якого боку його ставити. Аліса відчула, що дрімота вже заволоділа нею і їй почало снитися, ніби вона гуляє попідручки з Діною і цілком серйозно запитує: «Ну-бо, Діно, признавайся: чи ти колись їла кротів?»
Коли це враз — гу-гуп! — і вона опинилася на купі хмизу й сухого листя: політ закінчено!
Аліса нітрохи не забилась і швиденько схопилася на ноги. Підвела голову догори — там усе тонуло в темряві; зате попереду виднів ще один довгий коридор, і в ньому миготіла, швидко віддаляючись, постать Білого Кролика. Гаятись не можна було й хвилини — Аліса як вітер помчала за ним і ще встигла почути, як він проказав, звертаючи за ріг:
— Ох, бідні мої вушка! Мої вусики! Як же я запізнююсь!
Здавалося, він був зовсім близько, та коли Аліса й собі звернула за ріг, за Кроликом і слід пропав, а вона опинилася в довгому низькому коридорі, освітленому рядочком підвішених до стелі ламп.
Довкола було багато дверей, але всі позамикані. Аліса пройшла коридором з одного боку, вернулася з протилежного (дорогою вона торгала усі двері поспіль), і тепер сумно брела серединою, розмірковуючи, як же їй звідси вибратися.
(Ті двері були різних кольорів і вони мінялись, видавалось, вони бавляться в якусь гру. Гра Пошта.)
Раптом Аліса наштовхнулася на маленький триногий столик, весь із суцільного скла. На ньому не було нічого, опріч крихітного золотого ключика, й Алісі відразу спало на думку, що це, мабуть, ключ від котрихось дверей. Та ба! Чи то замки були завеликі, а чи ключик замалий — у кожному разі він не підходив до жодних дверей. Однак за другим обходом вона раптом нагледіла маленьку завісочку, якої не помітила спершу, а за нею — дверцята заввишки з п’ятнадцять дюймів* (2,54см). Вона засунула золотого ключика в замок і — о, радість! — він підійшов!
Дверцята відчинилися у вузесенький прохід, мало що більший за мишачу нору. Аліса стала навколішки й угледіла в глибині небаченої краси сад. І так їй закортіло вибратися з цього темного коридору між оті барвисті квітники та прохолодні водограї! Проте у дверцята не пролазила навіть її голова.
«А якби й пролізла, — подумала бідолашна Аліса, — то який у тому сенс? Кому потрібна голова без плечей. Якби ж то я могла складатись, як підзорна труба! Я напевно склалася б, аби лиш знаття, з якого кінця почати».
Бачиш, останнім часом Алісу спіткало стільки всіляких дивовиж, що вона почала
сумніватися, чи в цьому світі так уже й
багато справді неможливих речей.
Збагнувши, що біля дверцят вона нічого не вистоїть, Аліса повернулась до столика – не
без надії. Знайти там якихось іншого ключа
чи бодай інструкцію для тих, хто хоче
скластися, як підзорна труба.
Цього разу вона вгледіла на столику маленьку пляшечку („Раніше її точно не було”, подумала Аліса) з прив‘язаним до шийки папірцем, де гарними великими літерами було видруковано: „ВИПИЙ МЕНЕ”. Коли тобі пропонують „Випий мене” – це, звісно, чудово, але мудра маленька Аліса не збиралась діяти зопалу.
-Ні, – сказала вона собі, – сплчатку я гляну,
- чи нема тут де напису „Отрута”.
Бачте, вона читала кілька гарних історійок про дітей, які або попеклись, або потрапили в пазурі диких звірів чи в які інші халепи – і все через те, що не хотіли пам‘ятати простих порад своїх друзів, які, скажімо, застерігали, що коли довго тримати розжарену кочергу, то вона попече долоні, і що коли сильно чикнути ножем по пальцю, то неодмінно піле кров. А ще вона ніколи не забувала, що коли напитися з пляшечки з позначкою „отрута”, то з цього майже напевно нічого доброго не вийде, рано чи пізно. Проте на цій пляшечці такого напису не було, тож Аліса таки відважилася з неї надсьорбнути. Виявилося, що це доволі смачно (як пиріг з вишнями, заварний крем, ананас, смажена індичка, іриски й гарячі грінки разом узяті), й Аліса хильцем спорожнила пляшечку.
* * * * * * * * * *
— Цікаве відчуття! — мовила Аліса. — Здається, я стягуюсь, як підзорна труба.
І справді: тепер вона заледве сягала десяти дюймів і аж проясніла на думку, що такий зріст дасть їй нарешті змогу пройти крізь дверцята в той чарівний садок. Та, про всяк випадок, вона перечекала ще кілька хвилин, аби мати певність, що більше не зменшується (це й досі її трохи бентежило).
— Чого доброго, ще зійду нанівець, як свічка, — сказала собі Аліса. — Цікаво, як би я тоді
виглядала?
І вона спробувала бодай уянити, як світить свічка після того, коли згорить доїла, бо досі, наскільки вона пам’ятає, такого бачити їй не траплялося.
Упевнившись, що з нею нічого більше не діється, вона вирішила мерщій податися до саду. Бідна Аліса!.. Біля дверцят вона похопилася, що забула золотого ключика, а коли вернула до столика, то зрозуміла, що тепер до ключика їй не дотягтися. Вона виразно бачила його знизу крізь скло і навіть пробувала вилізти вгору по ніжці, але ніжка була заслизька. Натомившись від марних зусиль, бідолашка сіла й заплакала.
- Годі! Сльозами тут не поможеш! — наказала вона сама собі. — Раджу тобі зараз же перестати!
Зазвичай Аліса давала собі непогані поради (хоча й рідко до них прислухалася), а подеколи картала себе аж до сліз. Якось, пригадується, навіть спробувала нам’яти собі вуха за те, що змахлю-вала, граючи сама з собою в крокет. Ця мала химерниця страх любила вдавати двох осіб воднораз. «Але тепер, — подумала Аліса, — нема сенсу отак роздвоюватися. — Мене заледве й на одну вистачає!»
Аж ось її погляд упав на невеличку скляну скриньку під столом: вона відкрила її й побачила там малесеньке тістечко, на якому красувалися викладені смородинками слова: «З’ЇЖ МЕНЕ». — А що ж, і з’їм! — промовила Аліса. — І коли від того побільшаю, то дістану ключа, а здрібнію ще дужче, то просунуся під дверцятами. Так чи інак, а в садок я потраплю однаково. Вона відкусила шматочок і збуджено подумала: “Так чи інак? Так чи інак?” Притиснувши долоню до маківки голови, щоб відчувати, в якому напрямку росте, Аліса, на превеликий свій подив, виявила, що зріст її не змінився. Певна річ, так зазвичай і буває, коли їси тістечка, проте Аліса вже настільки звикла до суцільних дивовиж, що коли життя знову пішло своїм звичаєм, воно здалося їй нудним і дурним.
Тож вона відкусила ще шматочок і незабаром доїла все тістечко.
—Все дивасніше й дивасніше! — вигукнула Аліса (з великого зачудування вона раптом забула, як правильно говорити). — Тепер я розтягуюсь, наче найбільша в світі підзорна труба! До побачення, ноги! (Бо ніг своїх вона вже майже не бачила — так хутко вони віддалялися (проте вона встигла помітити, що на правому черевику у неї розв`язана шнурівка, а Аліса мала свою техніку зав`язування шнурівок. Перевірте, яка техніка у ваших дітей і навчіть їх правильно зав`язувати)).
— О, бідні мої ноженята, хто ж вас тепер взуватиме, у панчішки вбиратиме? Напевно, не я!.. Тепер ми надто далеко одне від одного, щоб я могла дбати про вас: мусите давати собі раду самі…
“А все ж я повинна їм догоджати, — додала подумки Аліса. — Бо ще ходитимуть не туди, куди я хочу!.. О, вже знаю: я на кожне Різдво даруватиму їм нові чобітки”.
І вона почала міркувати, як це найкраще зробити.
— Чобітки доведеться слати з посланцем, – метикувала вона. — От комедія — слати дарунки своїм власним ногам! І ще з якою чудернацькою адресою:
Ш-ній ПРАВІЙ НОЗІ АЛІСИНІЙ
КИЛИМОК-ПІД-КАМІНОМ
ВІД АЛІСИ, З ЛЮБОВ’Ю
— О людоньки, що за дурниці я верзу!
Тут вона стукнулася головою об стелю: ще б пак, її зріст сягав тепер за дев’ять футів*(один фут дорівнює приблизно ЗО см.)!
Вона мерщій схопила золотого ключика й гайнула до садових дверцят.
Бідолашна Аліса! Єдине, що вона могла зробити, лежачи на підлозі, — це зазирнути в садок одним оком. Надії дістатися туди лишалося ще менше, ніж досі. Вона сіла і знову зайшлася плачем. — Як тобі не сором! — сказала собі Аліса. — Щоб отака велика дівчинка (чим не до речі сказано?) отак розпустила рюмси! Зараз же перестань, чуєш?
Але вона все плакала й плакала, розливаючись потоками сліз, аж поки наплакала ціле озерце, завглибшки з чотири дюйми і завширшки на півкоридора.
Тут до її слуху долинуло дрібне лопотіння ніг. Аліса похапцем утерла очі, аби глянути, хто це. То повертався Білий Кролик: вишукано вбраний, з парою білих лайкових рукавичок в одній руці і віялом — у другій.
Він дуже поспішав і бурмотів сам до себе:
— Ой, Герцогиня! Ой-ой Герцогиня! Вона ж оскаженіє, коли я змушу її чекати!
З розпачу Аліса ладна була просити помочі в кого завгодно, тож коли Кролик порівнявся з нею, вона знічено озвалася:
— Перепрошую, пане…
Кролик аж звився на місці — кинув віяло й рукавички, і очамріло дременув у темряву.
Аліса підняла одне й друге, і стала обмахуватися віялом: задуха в коридорі стояла страшенна.
— Який божевільний день! — сказала вона. — Ще вчора все йшло нормально… Цікаво, може, це я за ніч так перемінилася? Ану пригадаймо: коли я прокинулась — чи була я такою, як завжди? Щось мені пригадується, ніби я почувалася інакше. А якщо я не та, що була, то, скажіть-но, хто я тепер?.. Оце так головоломка…
1 вона почала перебирати в пам’яті усіх своїх ровесниць, аби з’ясувати, чи не перетворилася вона часом на одну з них.
— Безперечно, я — не Ада, — розмірковувала вона. — В Ади волосся спадає кучерями, а в мене — не в’ється зовсім. І, безперечно, я не Мейбл: я ж бо знаю стільки всякої всячини, а вона — ой, вона така невігласка! Крім того, вона — то вона, а я — це я, а… О людоньки, як важко в усьому цьому розібратися!.. Ану перевірмо, чи знаю я те, що знада? Отже: чотири по п’ять — дванадцять, чотири по шість — тринадцять, чотири по сім — е, так я ніколи не дійду до двадцяти! Втім, таблиця множення — ще не аґру-мент… Перевірмо географію: Лондон — столиця Парижу, а Париж — Риму, а Рим… Ні, все неправильно! Мабуть, я таки не я, а Мейбл! Ану, прочитаю вірша “Хороша перепілонька…”
І схрестивши руки на колінах, так ніби вона проказувала вголос уроки, Аліса стала читати з пам’яті. Але й голос її звучав хрипко та дивно, і слова були не ті:
Хороший крокодилонько
Качається в піску,
Пірнає в чисту хвиленьку,
Споліскує луску.
Як він покаже зубоньки,
Привітно сміючись,
То рибоньки-голубоньки
Самі у рот плись-плись!*
(•Вірші в текстах обох казок переважно пародіюють вірші й пісні, що були добре відомі читачам Керрола. Майже всі вони сьогодні забуті і згадуються здебільшого лише за назвами, та й то лише тому, що Керрол вибрав їх для своїх пародій.)
— Це явно не ті слова, — зітхнула бідолашна Аліса зі слізьми на очах. — Я таки й справді Мейбл, і доведеться мені жити в убогому будиночку, де й гратися немає чим, зате ого скільки уроків треба вчити! Ні, цього не буде: якщо я Мейбл, то залишуся тут, унизу! Нехай скільки завгодно заглядають сюди і благають:
“Вернися до нас, золотко!”
Я тільки зведу очі й запитаю:
“Спершу скажіть, хто я є, і, коли мені ця особа підходить — я вийду нагору, а коли ні — не вийду. Сидітиму тут, аж доки стану кимось іншим”.
Тут знову з її очей бризнули сльози.
— Чому ніхто сюди навіть не загляне!.. Я так втомилася бути сама!
З цими словами вона опустила очі і з подивом помітила, що, розмовляючи сама з собою, натягла на руку одну з Кроликових білих рукавичок.
— І як це мені вдалося?— майнуло у неї в голові. — Напевно, я знову меншаю?
Вона звелася й пішла до столика, аби примірятись: так і є — вона зменшилася десь до двох футів і швидко меншала далі. Причиною, як незабаром з’ясувалося, було віяло в її руці, тож Аліса прожогом його відкинула: ще мить – і вона зникла б зовсім!
Ху-у! Ледь урятувалася! — сказала вона, вельми налякана цими змінами, але й невимовно ра-да, що живе ще на світі.
– А тепер — до саду! — І вона чимдуж помчала до дверцят. Та ба! Дверцята знову виявилися замкнені, а ключик, як і перше, лежав на скляному столику.
“Кепські справи, кепські, далі нікуди, — подумала нещасна дитина. — Ніколи-ніколи я ще не була такою манюсінькою! І треба ж отаке лихо на мою голову!”
На останньому слові вона посковзнулася і — шубовсть! — по шию опинилася в солоній воді.
„Кролик в нірку поскакав”
Кролик в нірку поскакав,
Видно пару вушок.
За ним песик гав-гав-гав,
Буде нам кожушок.
Кролик далі поскакав,
Вже не видно вушок.
За ним песик гав-гав-гав,
Не буде кожушка.
Гра Кіма: полягає у запамятовуванні певної кількості речей. Діти мають змогу певний час бачити речі, потім ці речі накривають, а діти повинні записати ті речі, які вони запам`ятали. На першу пробу новацтво має пам ’ятати 5 з 8 предметів.
Гра Пошта: діти поділені запевною ознакою (колір дверей), має бути по кілька дітей з певною ознакою, хтось один ведучий поштар, він починає, всі сидять в колі, ведучий не має місця, він каже діти, якої ознаки мають помінятись місцями, в час коли вони міняються він намагається сісти на вільне місце хто залишиться без місця, той стає ведучим.
Майстерка: майструємо віяла з цупкого паперу: згинаємо папір, отримуємо віяла, які будем використовувати як точкування правильності мови, за гречне виправлення помилок, отримуємо бонус, за помилки «дірочку» чорну крапку, перший бонус провалюється, а другий наклеюється зверху.
