Опис
Всі групи окрім каякерів їхали разом на іскричці з Франківська до Ворохти та потім доїжджали на бусах до місця старту в Буркут. Нарешті мені вдалося проїхатися карпатськими тунелями на іскричці, а то завжди маршрутки та маршрутки. Втрати часу звичайно більше, але їхати іскричкою значно приємніше. До того ж краєвиди за вікном були чарівними як ніколи: зелена-зелена соковита трава, поляни кульбаби, блакитне небо з невеличкими хмарками… На все це можна дивитись вічно навіть без води 🙂 Я потрапив до складу майже сімейної групи, яка йшла на 3-х двойках. Це безперечно був позитивний момент, адже пливти на 2-ці явно цікавіше ніж на 4-ці. Щоправда капітан на моєму каті важив на 40 кг більше за мене, тому врівноважувати наш кат від майже гарантованого кілю довелося двома рюкзаками на моєму балоні 🙂
На відміну від пішого походу у водному перед тим як кудись попливти треба ще зібрати те на чому попливеш 🙂 Процедура не надто швидка і можна сказати, що перший день витрачається майже на неї. Поки каякери сплавлялись всі інші збирали свої суда. Маю сказати, що якщо не знаєш що саме ти збираєш, то справа це досить геморна. Тим більше якщо катамаран не новий. В процесі експлуатації деякі речі зношуються, деякі губляться, замінюються на нові і з часом виходить так, що кожна деталь має в кінцевій конструкції своє унікальне місце і зібрати кат по іншому вже просто не можливо. Навіть на перший погляд симетричні речі отримують своє чітке місце і не можуть бути переставлені на інший бік або вперед/назад. Як сказав би Хінді: “Мана-мана”, а якщо перекласти це на рідну мову, то зібрати кат до вечора ми не встигли 🙂 Щоправда теж саме стосується й інших екіпажів нашої групи.
Наступного дня ми прокидалися о 6-ий, щоб дозбирати катамарани, але вийшли на воду лише в обід. Після Інтегралу на Мигії це було моє друге перебування на бурхливій воді. Певні навички я там звісно отримав, але то було давно і зовсім інакше. Верхів’я Чорного Черемошу досить спокійне, тому була можливість дати пригадати м’язам як саме гребти, почати орієнтуватися на воді самому, щоб наперед бачити потрібні маневри тапригребтися один до одного.
Але Чорний Черемош цікава річка і там можуть бути зовсім непередбачувані перешкоди. Скажімо такі як низенький дерев’яний місток. Тих декількох секунд, протягом яких роздивляєшся де краще під ним пройти і чи можливо взагалі як раз вистачає, щоб опинитись вже прямо перед ним. Він був настільки низьким, що я для певності виліз з упорів та повністю ліг на кат 🙂 Не знаю як він там стоїть, весняними повенями його має змивати з річки взагалі. Трапляються на Чорному Черемоші іноді й троси з одного берега на інший, але не настільки низько як цей місток, під всіма іншими техногенними перешкодами ми пропливали сидячи на повний зріст. Чорним Черемошем ми сплавлялись 2 дні поспіль. Вже не пам’ятаю в який день, але на місці колишньої “Білої кобили” наш екіпаж засів на камені скраю острівця. Довго думали з якого ж боку його обпливати, а потім як завжди не вистачило одного гребка. Притисло нас так добряче, що мій балон був повністю у воді і вода переливалась через нього. В такі моменти відчуваєш справжню потужність зовні не надто бурхливої річки, відчуваєш, що течія зімне навіть металеві труби, не те що тебе. За термінологією Хінді – це “манди-манди” 🙂 Засіли ми дійсно майже мертво, злізти з каменя вдалося лише з надзусиллями і завдяки тому, що наш ніс все ж таки був поруч з основною течією, яка обходила камінь та була можливість встромити весло у неї.
Окрім нашої групи на катах від “Водного бобслею” були ще 2 групи. Одна була з 3-ма четвірками та 1-єю двійкою, а інша сплавлялась на одній четвірці. Перша група розбивала табір за пару пагорбів від нас та дехто навіть приходив до нас в гості. Оскільки між нами були ще й інші табори, то доходили не всі 🙂 Де була весь цей час команда автономної четвірки навіть не знаю. Після 2-ох днів сплавів Черемошем всі мали переїхати на Прут та розбити табори в одному місці разом. Інші групи в цей день ще й вирушили в гори, хто на Говерлу, хто на Чорногорський Піп-Іван. У нас вилазка в гори не була запланована з самого початку, до того ж на нашому каті поздиралися старі латки та потрібно було проводити косметичний ремонт. Як виявилось дехто побував на Говерлі вперше, а погода як для травневих 🙂 була просто чудова, тому не дивно, що багато хто після повернення просто сяяв від щастя. Після повернення горців наш табір перетворився на галасливий мурашник і оскільки це був день відпочинку, то кожен намагався знайти собі заняття до душі. Після двох ночовок у вузькому колі, коли можна було посидіти ввечері в тиші біля багаття та вести неспішні розмови з’явилися можливість змінити обстановку та провести час інакше. Я не міг не скористатися можливістю зіграти у волейбол та як виявилось зіграти навіть не тільки на суші 🙂 Можливо все й дійшло б до колективних співів біля багаття під гітару, але пішов дощ і на VIP-місцях біля вогнища залишились лише найбільш стійкі, а соліст з гітарою співав у наметі поруч. Після великої повені кілька років тому на берегах Прута просто шалені запаси дров, тому найбільш стійкі отримали у винагороду справжнє “піонерське” вогнище, біля якого навіть лежати було гаряче.
Наступного дня нам потрібно було надолужувати втрачене і відповідно прокидатися якомога раніше. Зранку на нас чекали кілька цікавих порогів, але потім пішла тупа гребля. Рівень води невисокий, майже постійно на шляху каміння, яке не можна ніяким чином обійти. Часто навіть чіпляли каміння дном. Гребеш, чіпляєш якийсь камінь, починаєш навколо нього розвертатись, щоб пливти далі, при гребках майже постійно чіпляєш каміння на дні, але крутишся, крутишся й крутишся. Було надзвичайно нудно, навіть не знаю як мене не знудило 🙂 Але попри все намагаєшся пливти, а не постійно вилазити з ката, щоб проводити його на руках. Хоча епізодично траплялися речі, які нас забавляли та трохи розслабляли психологічно. Пливемо мілким широченним руслом, на горизонті екскаватор на КРАЗ посередині річки. Нето вивозять каміння з річки, нето навпаки будують там острівець. Дивимось кудою найкраще пливти, щоб найменше штовхатися ногами та вести кат на руках. Трапляється на очі якась доріжка, начебто трохи глибша з невеличкими насипами по краях. Вирішуємо пливти нею. В певний момент починаємо розуміти, що це схоже на насипну дорогу для КРАЗА на острівець посередині річки. Аж раптом з берега заїжджає у воду КРАЗ, заскакує на цю доріжку поза нами і починає нас наздоганяти 🙂 Ми перемикаємось на 2-гу передачу, починаємо гребти швидше, але відстань між нами тане просто на очах 🙂 Ситуація наскільки кумедна, настільки й непередбачувана. Хіба я міг коли-небудь подумати, що буду втікати від КРАЗа на річці та ще й на катамарані? 🙂 Тим не менш КРАЗ їде і щось потрібно робити. Бачимо збоку певні прогалинки в насипі доріжки та вирішуємо екстрено туди евакуюватись. Встигаємо 🙂 КРАЗ це видно не дуже вразило, він з’їжджає зі своєї доріжки і починає їхати на острівець більш прямим шляхом. Після нього залишається така сама доріжка як і та, по якій ми пливли 🙂 Це доріжка не для КРАЗу, а від КРАЗу 🙂 Коли ти їдеш на КРАЗі, то дорога це місце, по якому ти збираєшся проїхати 🙂 Трохи нижче за течією нам трапляється трактор посеред річки, який загрібає каміння. Після КРАЗу трактор вже абсолютно не дивує, однак він постійно рухається поперек річки, а потрапити під трактор на катамарані буде ще більш екзотично ніж під КРАЗ. Якось не хочеться, щоб про тебе розповідали потім такі історії 🙂 З’являються думки приблизно такого змісту: “Ну що йому більше немає чого робити ніж їздити по річці на тракторі? Хоча б в сторону від’їхав.” Тракторист в цей момент думає мабуть так: “Ну що за люди? Я тут працюю, а вони зі своїми катамаранами лише мені заважають. А якби я їх не помітив і ненароком того? Трахтором переїхав” Не можу втриматись від фото на згадку 🙂 Тракторист таки від’їжджає і чекає доки ми прошкребемось по камінню. І знову чіпляємось, крутимось, маневруємо, відштовхуємось ногами, встаємо, проводимо кат руками… Особисто мене це сильно грузило і було таке враження, що навіть фізичні сили вичерпувались. Гребеш вже тупо на автоматі, навіть не хочеться піднімати голову, щоб побачити куди саме пливти. Періодично іде дощ, погода так і шепоче. І тут ми наздоганяємо нашу велику групу з четвірками. Вони пригощають нас гарячим какао, настрій поліпшується. До того ж попереду на нас чекають пороги. Втоми, психологічної та фізичної, як не було. Пороги виявились відмінними, до того ж наш екіпаж ніде не натупив, пройшов їх найцікавішим чином. Після цілого дня крутіння навколо своєї осі та штовхання ногами просто море насолоди. Доки ми боролись зі своїми проблемами, нас наздогнали хлопці з автономної четвірки, яких залишили 2 учасника сплавів на Черемоші і яким довелось на Пруті переробляти четвірку в двійку. Сьогодні ночуємо 3-ма катамаранними групами разом, тому доводиться витратити багато часу на пошук місця для табору, адже навколо все частіше каньйони, а нас 22 людини. Тим не менш до кінця маршруту залишається буквально півгодини ходу і цілий завтрашній день, тому можна спокійно посидіти біля вогню та не прокидатися на світанку.
Зранку ми стартували одразу перед цікавим порогом. До цих пір не розумію яким чином, але в його кінці ми примудрилися намертво сісти на великий камінь. В цьому могли б допомогти фото, але той у кого вони є так їх і не вислав 🙁 Там навіть всі четвірки пропливли абсолютно чисто без жодного шансу сісти на той камінь… Злізти з каменя на каті ми так і не змогли. Кинули чалку іншому кату, самі злізли на камінь, а наш кат абсолютно невимушено кильнувся. Не найкращий початок останнього дня походу. Похід однозначно хотілося б завершити на якійсь мажорній ноті, а не так як в тому анекдоті – “сервіз знайшли, але осад залишився”. Добре, що попереду ще був Яремчанський водоспад. Мабуть під впливом умовного кілю, 1-ий каскад водоспаду ми пройшли найкраще за всіх, найцікавішим шляхом, нічого зайвого не чіпляли та все на швидкості. Настрій трохи покращився, але на жаль це вже був кінець походу і більше не було де його покращити. В нашій групі не було жодного кату з повністю досвідченим екіпажем, щоб йти 2-ий каскад водоспаду, тому залишався лише його обніс. При нас інші хлопці з Одеси відривались там на двійці і можна було хоча б подивитись як воно виглядає зі сторони. Після обносу водоспаду пішов дощ і досить сильний. Навіть при тому, що ми були майже мокрі до цього розбирати кати під зливою було досить неприємно. Принаймні до цього ми гребли та зігрівались, а тут ледве ворушились під дощем. Тому вирішили зняти кімнату з гарячим душем до ранку та привести себе до ладу. Всі роз’їзджалися різними потягами у різний час, тому попереду на нас чекала безсонна ніч. На зворотному шляху я їхав черезКоломию, тому мав можливість хоча б дуже швидко подивитись на неї. Також перед потягомпрогулявся Чернівцями та згадав їх атмосферу.
Потрапити на Черемош у мене бажання було вже давно, але якось постійно під час короткого сезону на Черемоші я вирушав в інші місця. Тим приємніше, що цього року мені вдалося потрапити не лише на Чорний Черемош, а ще й на Прут. Це мій перший водний похід по бурхливій воді і вражень вистачає. Тим більше, чого в ньому тільки не було. В цілому у мене виникли досить стійкі асоціації з гірськими лижами. Часто змінюється сторона вздовж якої ти рухаєшся і виходить ліворуч, праворуч, ліворуч… Потрібно маневрувати таким чином, щоб уникати перешкод, які на твоєму шляху. При цьому недоліки в техніці або виконанні призводять до того, що пригальмовуєш або просто випадаєш з оптимальної траєкторії та втрачаєш динаміку руху і певну частку кайфу від процесу. Якщо сильно затупити, то і там, і там наслідки можуть бути набагато гіршими. Рішення потрібно приймати миттєво на рівні підсвідомості, тому процес потребує постійної зосередженості. Ситуація навколо може кардинально змінюватись за долі секунди, тому певна холоднокровність також не завадить.
Ну і ще один можливо досить особистий нюанс схожості. Коли я тільки починав вчитися кататися на гірських лижах і поглянув знизу на гірку, по якій збирався спускатися, наче в ній не було нічого особливого і вона мені видавалася досить пологою, але коли я піднявся наверх і подивився донизу, то вона мені вже здалася обривом і я не розумів як туди взагалі можна їхати 🙂 Щось схоже відбувалося і в порогах, тільки навпаки. Коли я по ним плив і відчував силу течії, то вони зовсім не видавалися маленькими та простими, але коли потім я вдома почав дивитися на фото, то деякі з них взагалі ледь помічав 🙂 Лише відео надає реальної життєвої динаміки гірським лижам та сплавам гірськими річками. Особисто я ці речі в статиці зовсім не сприйняв та навіть в динаміці збоку, доки не відчув зсередини процесу ці швидкість та потужність, не міг сприйняти наближено до реальності. Коли вже починаєш більшість речей робити на підсвідомості без жодного розмірковування, то тоді вже звичайно і зсередини процес починає здаватися простішим. Як і в будь-якій справі є у водяних походах і певні особливості. На розгортання та згортання табору часу йде більше ніж у піших походах. Зранку та ввечері перевдягаєшся з мокрого в сухе та навпаки, речі потрібно пакувати в гермомішки, прив’язувати до катів, кати підкачувати… Мабуть частково через це дуже часто ми прокидалися ледь не на світанку.
…
не можу сказати, що ми збирались швидко та ставали на воду рано. Принаймні ніяких подвигів у вигляді якихось шалених переходів ми абсолютно точно не здійснювали. Хоча в цьому плані я відчув як сильно швидкість руху групи на воді залежить від кількості плавзасобів. На кожному порозі перший кат чекає доки не пройде останній, а все це ще й знімається. На Пруті майже паралельно з нами пливла група з двома катами. Вони рвалися ледь не кожен день, але при цьому нас постійно обганяли. Розкладка по їжі у водників така, що навіть при тому, що я багато чого не їв, я постійно переїдав так, що навіть ходити було важко. 🙂 З одного боку всю цю їжу начебто не потрібно на собі нести, але чим більше їжі, тим більше часу витрачається на її приготування та поїдання. Наступного разу мабуть потрібно відмовлятись від сніданку та міняти його на сон.