м.Єзуполь – м.Коропець – м.Заліщики

Опис

 

День 1. Івано-Франківськ – Єзуполь – Бистриця – Дністер

У славетному місті Івано-Франківськ були близько 7 години ранку. Ще хотілося спати, але не судилось. Метушня на пероні привела до тями після важкої ночі у потязі. Виносячи байдарки, хлопці прихопили кості плавзасобу іншої групи. Коли схопилися перераховувати, виявилося, що якийсь мішок зайвий, але не відомо який саме і не відомо кому він належав. Через кілька хвилин підійшли активісти групи, що зійшла з потягу та розклалася поруч. Вони впізнали своє майно та й забрали мішок, а ми з радістю віддали, адже зайвий вантаж нам не потрібен.

Усім табором ми перемістилися до Івано-Франківського вокзалу, зайняли кілька лавок та й пішли на пошуки чогось поживного та інформації. Виявилося, що дизель до Єзуполя буде лише через 1 г 30 хв. Відразу й помрачніли, адже сидіти й чекати було не цікаво.

До відправлення потягу залишилося 3 хв, на пероні зібрався натовп на дизель – людей було дуже багато. Від когось прозвучала фраза: «Погрузка за 3 хв – підготовка до 2-х хвилинної погрузки у Заліщиках!» Але шуткувати було пізно, потрібно було пропустити місцеве населення, щоб не виникло нарікань та закинути 14 мішків з байдарками, 17 рюкзаків та не загубити членів групи. Справились досить швидко. Кілька учасників, в тому числі і я, заскочили в перший тамбур на останні сходи. Стоячи у вагоні ми побачиЛи, що хтось забув рюкзак на лавці. Миттєво зреагувавши, з другого тамбуру вискочив Рома та забрав своє майно.

Їхали не довго. Поступово випускаючи пасажирів на зупинках.

І ось нарешті Єзуполь.

У 1435 р. – Перша писемна згадка про поселення, яке тоді називалося Чешібіси. Вже в ті часи поселення було укріплене дерев’яно-земляний фортецею: недалеко переправа через стратегічно важливий Дністер.
У 1594 році було спалено турецькими військовими загонами.
У 1597 році назву змінено на Єзупіль.
Під час одного з наїздів татар якийсь польський воєвода (каетан) тікав від них на своєму коні-Румак. Він переплив Дністер, але кінь ніяк не міг вскочити на стрімкий берег. Воєвода крикнув: “Єзус-Марія!” – І кінь виніс його на берег. У подяку богові воєвода заснував на обох берегах Дністра міста Єзупіль і Маринопіль (Маріамполь).
У XVI-XVII ст. був побудований замок – зараз на цьому місці стоїть колишній домініканський костел. Є дані, що на цьому місці був також оборонний домініканський монастир, заснований Яковом Потоцьким.
В період з 1940 по 1999 роки носило назву Жовтень.

Від спуску на воду нас відділяло якихось 3 км та розібрані байди.

Але часу гуляти із 9 байдарками в нас не було, та й не дуже то й хотілось, тому від платформи рушили дорогою в бік мосту. Пішки долати таку відстань з байдарками на плечах також було якось лінь, тож вирішили наймати машину.

Діставшись до потрібного місця почались збори байдарок та їх спуск на воду. Це зайняло не багато часу. Дмитро вправно командував збором та пояснював де яка деталь, що потрібно робити в першу чергу, а що потім. Спустивши байди на воду, погрузивши речі, ми зробили пару групових фото на старті та почали займати «бойові» місця. Стартували о другій годині 30 хвилин. Погода була сонячна.

Назва річки говорила сама за себе – Бистриця. І вже на перших сотнях метрів шляху відчувається стрімкість течії. Хтось встиг сісти на міль, хтось майже зачерпнув води через верх, а хтось наробив дір у дні. Пройшовши мілководний, але стрімкий відрізок шляху ми вийшли в Дністер – стало спокійніше, можна було дістати фотоапарат та налаштовуватись на зйомки.

Неподалік на крутому схилі піщаного пагорба з селищем Маринопіль — святе джерело, на місці явлення Богоматері. Далі пропливли с. Устя Зелене, де знаходиться «закинуте жидівське окописько».

Група почала зручніше вмощуватися, налаштовуватися на відпочинок, та почалось навчання керуванню байдаркою на воді: пришвартовування байд одну до іншої, розшвартовування, плавання прямо. Але з однією байдою було не все гаразд і хлопці з трійки активно вичерпували воду, тому що вона постійно прибувала. Потрібно було гребти до місця ночівлі, адже байдарку потрібно латати сухою.

До місця ночівлі прийшли о 1740, подолавши 25,5 км. Розбили табір. Як зазвичай: вечеря, латання байдарок, багаття, гітара, туристичні і не тільки пісні. Вирішили встановити чергування для охорони байдарок, ажде на сусідніх галявинах були не досить спокійні сусіди. Графік встановили 01.00-03.00, 03.00-05.00, 05.00-07.00.

День 2. Буковна – Вистря

День розпочався з важкого пробудження табору.

Хлопці гарно вартували, тому майно все було ціле. Поснідали та вирушили в путь об 11 годині. Сьогодні нам потрібно було пройти 24,5 км, заглянути в село, щоб поповнити запаси солодощів та пива)))

На березі біля села вирішили робити обід. Поки основна частина групи ходила за покупками, чергові намастили бутербродів та мило ніжилися на сонечку.

Попереду міст та газопровід, тому Дмитро провів короткий інструктаж з приводу проходження складних ділянок річки: йдемо один за одним, у разі чого сповіщаємо наступних, міст проходити в правому прогоні, але бути уважними.

Вирушили в дорогу. Наша байдарка була першою, Дмитро заглядав до навігатора, я видивлялась ситуацію біля опор моста. Оскільки в правому прогоні занадто бурхливо поводила себе вода, вирішили йти через центральний прогін. Але й тут було не все добре: з правого борту була мілина, про що ми сповістили наступних учасників групи, рекомендуючи триматися центру. Через те, що група сильно розтяглась, командир останньої байдарки не почув, що потрібно триматися центру прогону і потрапив на мілину. Розпоровши шкуру байдарки та стрингер, був змушений терміново пристати до берега. Ще б трохи й байдарка перетворилась на підводний човен.

Зваживши всю складність ситуації було прийнято рішення залишити необхідний ремнабір та радіостанцію Дмитру та Насті, а інша частина групи повинна була повільно дрейфувати вперед.

Рушили далі. Дрейфування проходило спокійно, спілкувалися про те, про се. На нашій байдарці був налаштований «холодильник «Дністер 3030» – на мотузці були прив’язані кілька літрових пляшок пива для охолодження останніх у прохолодних водах Дністра.

Перед газопроводом «Союз» нас наздогнала група катамаранщиків, які безперестанку веслували. Звичайно, наші хлопці не втрималися від жартів, на кшталт, «ти ба, катамаран байдарку обігнав», «спробували б вони нас наздогнати, як би ми веслували»…

Від газопроводу вже видно перші червоні кам’янисті породи — скам’янілі відкладення періоду девону, які супроводжували нас усю подорож. Саме тут й починається каньйон.

За поворотом піднявся вітерець та хвилі. Довелось хапатися за весла та й самим вправно налягати. За службовим обов’язком наша байдарка повинна була прокладати маршрут та обирати місці ночівлі – лоцманські обов’язки. Тому ми рушили уперед та першими прийняли бій з хвилями. Для мене це було захоплюючим зайняттям, оскілки це було в перше. Незабаром мав бути острів, який ми вирішили обходити праворуч. Товариші по команді добряче відстали у боротьбі із хвилями. За островом Діма розпізнав знайомий берег до якого потрібно було причалювати – він був ліворуч, але швидкість течії була на стільки стрімкою, що до берега ми пришвартувались лише у кількох десятках метрів від потрібного місця. Крім того берег був високий та крутий. Проти течії удвох ми не ризикнули піти, тому вирішили «десантуватися» тут.

Інші учасники походу були більш здогадливими і обходили острів ліворуч. Тому швартуватися до берега було на багато простіше: по-перше, було відразу видно пологий кам’яний берег, по-друге, їх не зносила течія.

Звільнивши байдарку від речей, ми витягли її на берег, але нас чекав інший сюрприз: довкола місця висадки росли плакучі верби, між деревами не було жодної шпаринки для проходу. З іншої сторони дерев почали збиратися товариші. Щоб якось звільнити нас з цієї вербової «пастки» почали рубати «вікно в Європу)))». А тут і дощик почав накрапати, тому швидкість роботи табору по організації ночівлі виросла в кілька разів.

Нарешті нас звільнили з «полону» і ми приступили до самого першочергового – встановлення наметів та рятування речей від намокання.

Поки готувалась вечеря та облаштовувався табір Дмитро з Настею приєдналися до нас. Байдарка була заклеєна і вони успішно подолали цей відрізок шляху.

Після вечері дехто вирішив оцінити степінь холоднючості води у Дністрі, як виявилося вода була досить терпимою. І знову багаття, гітара, пісні та страшилки на ніч, пиво та коньяк за успішне заклеювання байдарки керівника. Знову встановили графік чергування, об’явили час підйому чергових та загальний підйом.

Загалом за день пройшли 23 км.

День 3. Вистря – Монастирек

Проснувшись зранку, першою думкою було «Матінко моя, сьогодні ж долати 44 км. Багацько!!!». Ранок видався похмурим, але без дощу. Підйом був раніше, ніж зазвичай, адже відстань долати сьогодні найбільшу за весь похід. Поснідали, згорнули табір і почали все вміщати в байдарки, коли почав накрапати мілкий дощик.

Вирушили о 9 годині 15 хвилин, що для нас будо досить не властиво. Дощ перестав накрапати, але небо залишалось похмурим. Капітан цьогорічного походу нарешті прикрасив свою байдарку національним прапором, щоб було видно, хто по Дністру ходить))).

Щось при такій похмурій погоді всі так само похмуро налягали на весла. Звичайно дрейфували набагато менше, ніж попередні дні, але іноді дозволяли собі полінькувати.

Швиденько догребли до с. Горигляди, яке визирає помітною каплицею, що височить на правому борті каньйону.

Не одні ми сьогодні займалися спортом… десть там вгорі парив паропланерист (це біля с.Одаїв), але якось дивитися на нього було сумно, адже він там був один-однісінькій, а наст тут ціла юрба, нам веселіше. Це місце взагалі дуже відоме серед загалу дельтапланеристів — висхідні потоки дозволяють звідси літати на відстані понад 100 км.

Згодом на одному із схилів Дністровського каньйону ми спостерігали незрозуміле дійство: кілька чоловіків щось незрозуміле копали на схилі. Що саме вони там викопували зрозуміти було важко, адже відстань до них була дуже великою.

Через пів годинки по правому борту на схилі (Після Коропця навпроти с. Стигла) ми помітили печеру, чи то грот. Шкода, що він був так високо і неприступно, було б цікаво туди піднятися і оглянути панораму річки, каньйону, зали гроту.

Через 15 хвилин після продрейфували повз травертиновий водоспад – мох під впливом постійного вапнування водою утворює примарні нарости.

Ось нарешті ми дісталися місця обіду. Стрілки годинника показали 13 годину дня. Вся група ринула роздивлятися печеру та невеличкий водопад, що знаходились за кілька сотень метрів від місця зупинки, лише чергові залишилися мастити бутерброди. Коли група повернулася з екскурсії та фотосесії, вона була дуже здивована як чергові виконали свої обов’язки.

Оскільки дощечку для нарізки хтось із членів групи поклав десь глибоко в речах і не дістав для чергових, останні в свою чергу не знайшли кращого посуду для нарізки ковбаси, як обтягнуте поліетиленом весло:))) здивування групи не мали меж!!! Пообідавши в таких незвичних обставинах, ми зібралися і вирушили далі.

На обід та прогулянку ми витратили півтори години. Погода за цей час змінилася в кращу сторону. Не можна сказати, що стало сонячно, але просвітліло значніше. Пройти залишилось якихось 25 км, трохи більше половини, а часу до темноти залишалось не так і багато. Потрібно було прикласти сил більше, ніж до цих пір.

Ландшафт був не дуже різноманітним: часті повороти, лісисті береги, іноді поселення та пасовища з великою кількістю корів.

Але треба бути обережними, на повороті після с.Возилів з води стирчать якісь незрозумілі труби – що це, ми нажаль не знаємо.

Під вечір всі вже так втомилися, що раз за разом питали в Дмитра чи довго до стоянки. А Дмитро лише відповідав: «За водопадом», «От як побачите водопад, значить не далеко залишилось». І ось нарешті настав той час, коли ми підійшли до водопаду. Сказати чесно, на водопад то було мало схоже: великий камінь, порослий мохом і з нього крапає вода. В місцях стікання води мох спускався майже до землі. Видовище дивовижне! Тай назва у нього відображає саму суть – водоспад “Дівочі сльози”.

Ось нарешті і стоянка. А скільки тут багнюки на березі!!! Вперше за 3 дні стільки грязі.

Табір розбили швидко. Цієї ночі Дмитро вирішив провести повне тестування своєму спальнику і заночувати лише під тентом, не ставлячи намет. А щоб комарі не закусали він надів балаклаву:))). Сашко також підтримав ідею заночувати надворі, але для відступу забронював місце у нас в тамбурі, оскільки в нас був найбільший тамбур серед всіх наметів, розрахований на велосипеди. І він таки заночував у нас, не ризикнувши спати на свіжому повітрі.

Сьогодні всі були на стільки стомлені, що гітару не дістали, пісні не співали, а впали спати, ніби розстріляні.

Загалом пройшли 44 км.

День 4. Монастирек – Раковець – Копачинці

Ранок видався сонячним. Ми з сусідкою по намету піднялися трохи раніше за всіх, щоб скупатися в струмку. Я ще задумала сфотографувати струмок з довгою витримкою, щоб вода була схожа на густий туман, мала приємний бархатистий вигляд. Поки ми проводили такі маніпуляції вже й чергові піднялися та почали готувати сніданок. Герой-Дмитро все ще спав у спальнику під тентом!

Нарешті загальний підйом. Всі зібралися на сніданок, аж раптом на стежці з’явився парубок з тарою для води. Через кілька секунд пролунали радісні викрики привітання, адже це був давній знайомий Іван. Він присів поруч з усіма, побажав приємного сніданку та розповів, що вони групою у 15 чоловік розташувалися вище схилом. Там декілька паропланеристів та дельтапланерист. Сьогодні досить сприятлива погода для польотів. Його попросили виконати пісню «Прогулка по Одессе» на гітарі, яку він із задоволенням заспівав. Усі хором підспівували. Потім ми вказали Івану, де краще набрати води і продовжили снідати. Попрощавшись з хлопцем, ми провели його дружнім поглядом і почали згортати табір.

Сьогодні в нашій програмі буде відвідування Раковецького замку. Загальна протяжність маршруту аж 29 км, що на цілих 14 км менше, ніж учора – знову будемо відпочивати та дрейфувати, головне, щоб погода сприяла цьому. З місця ночівлі вийшли о дванадцятій – перевершили себе у повільності згортання табору, адже прокинулись усі ще о восьмій годині ранку.

В зв’язку з тим, що наша байдарка і ще одна, якою керували Конь, Маленький Рома та Ярослав трохи підтікали, ми вирушили останніми зі стоянки, адже потрібно було зачекати поки клей хоча б трішки застигне. Поки ми складали речі у свою байдарку, хлопці з іншої байдарки вирішували як найкраще роз приділити речі для врівноваження. І от лунає фраза: «Где больше места: в носу или в заднице?!». Звісно, що і в носовій частині і в кормі байдарки місця однаково, але відповісти на таке запитання ніхто не зміг, тому що не могли заспокоїтися від сміху.

Щойно відчаливши від берега, перед нами відкривалася надзвичайна картина: у небі одночасно було 12 паропланеристів – стільки я ще не бачила. Що саме цікаве, вони всі не вміщались у мій об’єктив одночасно((( я ледь дочекалась, щоб вони всі збилися до купи!

За дві години додрейфували до зупинки біля Раковецького замку, попередньо пропливши під мостом між селами Лука та Назвисько. Через півгодини після мосту, у напівсонному стані пройшли поворот, та побачили на правому березі одиноку вежу — це й були залишки Раковецького замку.

Раковець – одне з найдавніших поселень Галичини, відоме за матеріалами гродських і земських книг з 1440. Однак в історико-літературних джерелах будівництво замку датується 40-ми роками XVII століття і приписується галицькому підчашого Домінік-Войцехом Беньовський. Так стверджує О.Чоловський у монографії, присвяченій замкам і фортецям Галицької Русі. Він пише, в 1657 році, ще недобудований замок витримав облогу, після якої 1660 вже було завершено будівництво будівлі. Історик аргументує це латинським написом на мармуровій плиті, вмурований у надбрамну башту, а також інструкцією галицького сеймику від 21 лютого 1659 року, де згадується ця подія.
З збережених руїн не можна визначити структуру та характер забудови замку, про особливості споруди можна говорити лише на підставі сукупного розгляду всіх даних – натурних, іконографічних, писемних.
Замок був у плані неправильний багатокутник, форма його підпорядковувалася абрису майданчика. Він мав загальні розміри 40 × 60 м, якщо не вважати веж, що виступали за периметр оборонних стін, їх було три: південно-західна, надбрамна (з боку поселення), північно-західна (з боку крутосхилу), південно-східна (над стрімким берегом). У кінці XIX століття, судячи з старих фотографій і графічних зображень, крім збереженої на повну висоту (близько 20 м) північно-західної шестикутної в плані вежі, існувала ще частина прямокутної в плані триярусної надбрамної вежі, а також майже трикутна в плані південно- східна башта на висоту одного ярусу. Їх з’єднували збережені майже по всьому периметру (крім частини над стрімким берегом Дністра) оборонні стіни висотою від 2 до 8 м, у яких подекуди збереглися бійниці. Розміщення їх свідчить про наявність у мурах двох бойових ярусів, один з яких було обробкою консольної дерев’яної галереї. У той час існували ще руїни палацу в південно-східній частині замкового двору, недалеко від південно-західної вежі. Його ширина становила 8 – 9 м, довжина – близько 20 м. Середню частину обсягу споруди займали дві великі печі 3 високими трубами; боків їх були подовжені приміщення.

Вирішили тут же влаштувати обідній перекус. Група розділилася на 2 частини: поки одна частина вартувала біля байдарок, інша сходила до залишків замку та в село поповнити продовольчі запаси (печиво, морозиво, пиво, чіпси). Потім навпаки. Я ходила у складі 2 групи. Відвідини залишків замку були короткими, там відвідувати вже немає чого: одна вежа і за кілька метрів залишки оборонної стіни. Звісно цікаво побачити руїни замку, адже їх в Україні не так вже і багато замків, чи їх руїн. Зробили кілька знімків на пам’ять. Дмитро (командир) виліз на «2й поверх» для фото сесії. На цьому й закінчилася екскурсія – уперед до поселення, бо пиво закінчилось! Обійшовши кілька магазинів, ми закупили необхідні продукти і вирушили на місце стоянки. По рації передали, що повертаємось щоб чергові готували перекус. По дорозі до стоянки Насті захотілося купити молока, тому Дмитро зайшов до найближчого двору і запитав у господаря, чи є така можливість купити в них молока. Звісно молоко було, ще свіженьке щойно надоїне. Поки ми чекали як господар винесе пляшку молока Дмитро влаштував фото сесію симпатичним кроленятам та козенятам.

Повернувшись ми перекусили та вирушили далі.

Частині групи набридло дрейфувати та лінькувати і вони вирішили налягти на весла трохи. Не розрахувавши своїх сил, вони сильно відірвалися вперед. Таким чином ми промайнули 3 ймовірні стоянки, а коли наздогнали наших гребців, то виявилося, що вони знайшли ще одне місце для ночівлі.

За сьогодні пройдено 29,4 км.

На мій жах – це виявилася поляна з неймовірною кількістю павуків. «Ну все, вечір для мене був перетворений на суцільний кошмар!» – я страшенно боялася павуків, коли мені траплялися досить крупні представники я могла втратити свідомість. На щастя, цього разу я максимально зібрала всю свою мужність і постійно контролювала відстань між мною та цими жахливими членистоногими, лише іноді просила Олену (сусідку по намету) забрати з тамбуру якогось нахабу, який вже встиг звити павутиння над входом.

Вода сьогодні була не дуже холодною і перед вечерею я ще й встигла скупнутися. На мій подив – р.Дністер іноді буває дуже мілкою. Скільки я не намагалася зайти по глибше все одно води мені було трохи вище колін, а от течія ставала все сильнішою.

Закінчивши водні процедури, я прийшла на роздачу вечері – як вчасно!

Спокійна вечеря, приємні розмови та й швиденько спати.

День 5. Копачинці – Хмелева – Чернелиця – Михальче

Ранок сьогодні був особливим – у Ясі день народження!

Дмитрики завчасно приготували подарунок, Іра та Олена везли цілих 5 днів (з Києва) вафельний торт!!! (потрібно зауважити, що його ніхто не помітив і він не пом’явся). Сніданок пройшов з поздоровленнями і у гарному настрої. А у мене гарний настрій був ще й тому, що нарешті ми покидаємо це житло павуків! Погода була не дуже сонячною, але теплою та сприятливою для подорожі.

Сьогодні ми відвідували м.Чернелицю, де були залишки костьолу та замку. Загальна відстань 25 км, з яких 5,5 км потрібно було долати пішки. Ну що, у подорож!

До місця висадки було якихось 12 км, тому ніхто не поспішав гребти. Хтось нудьгував, фотографував, спілкувався, грав у різні ігри, а я вела запеклу боротьбу з павуком, який таємно пробрався в мою байдарку і сидів до самого відплиття у носовій частині. Скільки було вереску (тобто крику), коли це створіння покинуло свою схованку і вперше явилося мені на очі! У цьому нерівному двобої, коли були застосовані найкращі методи тихого підкрадання, уважного спостерігання, все ж таки виграла я, схопивши павука у кепку та викинувши за борт. Все, далі я могла подорожувати спокійно.

За годину допливли до устя р. Стрипа — Беремянського каньйону. В ньому знаходиться Червона Гора, яку також називають «дністровськими субтропіками» — навіть у найсуворіші зими сніг не лежить тут довше двох днів. Є маса гіпотез на пояснення цього феномену, від уранових руд під горою до особливої комбінації експозицій схилів Беремянського і Дністровського каньйонів, які утворюють особливий мікроклімат.

Потім за 35 хвилин припливли до с.Хмельова, де розташований пам’ятник природи «Хмельова стінка» – красиві схили із прорізаним рельєфним урочищем із піщаними виходами. Цікаво, що це було одне з небагатьох місць, де ми бачили хвойний ліс замість звичайного, листяного.

Нарешті ми причалили до місця висадки – на березі річки напис – “Магазин” – спеціально для водників мабуть). Вирішили залишити на варті біля байдарок 2 хлопців.

Вирушили у пішохідну подорож. У першому магазині всі купили морозиво, насіння на дорогу і рушили далі.

В селі Хмельова, звідки ми й вирушили у подорож полеглим у другій світовій війні, із прізвищами. Кожне повторюється декілька разів — воювали і вмирали вони цілими сім’ями.

По дорозі зробили зупинку біля криниці, щоб напитися води, перепочили та пішли далі.

Коли дісталися наміченого місця, то були вражені тим, що вхід в костьол був заколочений дерев’яними дверми і ніхто не міг зайти в середину. Але така перепона не спинила наших хлопців: особливо кмітливі знайшли як забратися на вікна для фотографування.

Костел знаходиться майже в центрі с.Чернелиця, біля сільської ради.
Він побудований в стилі Відродження, з каменю, хрестовий в плані, з граненими бічними гілками апсидами. З північного заходу до будівлі приєднана башта з гвинтовими сходами всередині, що веде на хори. Потрапите туди – вважайте, вам пощастило.

Головний фасад увінчано трикутним фронтоном, який прикрашено нішами, фланкованими акротеріями та обелісками, а вхід виділено кам‘яним ренесансним різним порталом з гербом. Герб – “Погоня”, той самий, який потім зустріне нас і на замку.

Костел з‘єднано з замком підземним ходом – і це не легенда, як часто буває. Місцеві жителі кажуть що хід насправді існує.
На стінах збереглися залишки клеєвого живопису, в якому переважають геральдичні мотиви.

На відміну від більшості оборонних споруд, замок в Чернелиці лежить не на пагорбі, а на рівній місцевості. Будівництво розпочато на початку XVII ст., ще недобудований замок зруйнували козацькі загони під час визвольної війни в 1648-1654 рр.

Закінчив будівництво цієї бастіонної фортеці в 1659 р. Міхал Єжи Чарторийський (1621-1692), воєвода брацлавський. Свідчить про це герб його дому і інструкція шляхти з Галицького сеймику 1659 р., яка рекомендує королю компенсувати кошти, витрачені князем на фортифікацію замку.

Замок квадратний в плані, оточений мурами та земляними насипами, територія займає 2,5 га. Чотири бастіони зміцнювали наріжжя, стіни були 2 м. завтовшки та 6 м. заввишки. До західної боку був прибудований палац з одноповерховою, з пілястрами в‘їздною вежею по центру. Зовні вона багато декорована різьбою, гербом Чарторийських, по боках вікон – великі волюти. Від герба не так давно відірвалася частина ліплення, але ще можна простежити обриси вершника зі зброєю – “Погоня”.

З внутрішньої сторони декору менше, але теж є герби, збереглися різблені сандрики вікон, характерні для раннього бароко.
В 1672 та 1676 рр. замок був пошкоджений під час війни з турками, що добралися навіть до цього, найбільш східного правобережного форпосту Речі Посполитої на Дністрі. По відбудові комплекс відігравав важливу роль під час польсько-турецької війни в 1685-1691 рр.

Після Чарториських замком володіли Галеські, Потоцькі, Станецькі, Ценські. Останнім жив в замку в Чернелиці Мауріцій Ценський, по його смерті в 1817 р. син магната виїхав з містечка і замок почав занепадати, перетворюючись в руїну. Певно, те, що тут розбили сад, знищило багато культурних шарів, де було б що знайти археологам, але хоч якось врятувало стіни та бастіони.

Повернувшись назад по вулиці, що починається від брами, можна оглянути діючий католицький костел 1817 року.

За його воротами стоїть великий хрест із написами на променях — зверху: Небо, ліворуч: Смерть, праворуч: Суд, знизу: Пекло, а під пеклом напис — «місія редемптористів».

Відпочивши ми вирушили на автобусну зупинку. Дмитро-лоцман викликав мікроавтобус, щоб нас завіз до місця стоянки байдарок.

15 чоловік у маленький мікроавтобус!!! Сиділи у 3 яруси! А яке було видовище, коли з маленької машинки все виходять і виходять, виходять і виходять, ніби вона безкінечно резинова!

Прогулянка зайняла чотири години, шляху залишилось якихось 10 км, але невдовзі мало стемніти.

Через 50 хвилин після відплиття від с.Хмелева пропливли повз печеру Соколине гніздо. А ще через 25 хвилин проходимо під газопроводом, але, ночувати нам сьогодні на території дитячого табору, а оскільки його погано видно з води, то в темряві буде не складно його промайнути. Потрібно було налягати на весла, щоб менше по темряві блукати.

Годину веслували не покладаючи рук, аж поки наша байдарка за службовим обов’язком знову зайняла перше місце в колоні і Дмитро уважно видивлявся потрібний схил для підйому у дитячій табір. Вже все покрили вечірні сутінки, навігатор переключився у нічний режим, потрібно діставати мегаліхтар! З прожектором, який видавав ліхтар Дмитра, можна було уважніше розгледіти берег. І ось нарешті ми побачили білі павільйони дитячого табору! Команда «До правого берегу!» І всі швиденько почали причалювати. Як виявилося, ми все ж таки промайнули необхідний підйом і довелося повертатися пішки, штовхаючи байдарку, на сотню-другу метрів назад.

Витягли байдарки на берег, де була територія дитячого табору. Хлопці пішли домовлятись із сторожем про ночівлю в одному із павільйонів.

В результаті, нам дозволили з проханням покинути місце ночівлі до дев’ятої години ранку.

Чергові приступили до готування вечері, інші члени групи розставляли намети. Сьогодні ніхто не морочив голову з пошуком найменш кам’янистого місця, з розтяжками – це було дуже зручно та приємно. Повечеряли пізно. Дехто почав розходитись по наметам, а дехто залишився послухати пісні.

Важкий та виснажливий день позаду. За сьогодні пройдено 25 км (з них водою 19.5)

День 6. Михальче – Устечко – Червоноград – Костриживка

Встали о сьомій загальним підйомом. Поки чергові готували сніданок всі інші згортали табір, щоб о 8.45 нас вже не було на території табору. Погода була сонячною, але якось холодно дув вітер.

В 922 швиденько вклавши речі до байдарок ми відчалили.

За розвалинами мосту (залишилися лише опори) почалася бурхлива течія та високі хвилі. Цей міст, як говорять, “висадили в повітря” коли знімали радянський фільм про Велику Вітчизняну війну, але на той час новий міст вже побудували.

Мілина була видна завчасно і її легко можна було обійти, а от хвилі ставали все вищими. Кілька разів мене накривало водою, гребли у скаженому ритмі. Зорієнтувавшись ми почали вирівнювати байдарку так, щоб потроху причалювати до лівого берегу. Чим ближче до берега ми підходили, тим меншими ставали хвилі. Нарешті вдалося причалити. А яке вигідне місце було обране: між двома рибацькими човнами, щоб виплигувати з байдарки було не у воду, а на сухий човен. Усі причалили живими, здоровими і цілими.

Після недовгої наради вирішили, що біля байдарок залишиться Конь. А за м’ясом на шашлик вирушать Сашко і Льолік після купання у водоспаді.

Щоб дістатися замку з Устечка, необхідно пройти через усе село в напрямку на водоспад. Селяни радо вказують куди саме:«Вздовж річки!» (р.Джурин). Годинка надзвичайно красивим лісом – галявини змінювались вузькими стежками, по правому боці шуміла річечка, іноді траплялися завали дороги деревами. І ось стало чутно якийсь шум. Він усе наближався. Нарешті ми вийшли до найбільшого рівнинного водопаду в Україні – Джуринського. Вода була прохолодною, але це нас не спинило і група дружнім гуртом ринула роздягатися та хутчіш до води. Добряче накупавшись, висушившись, ми рушили на огляд Червоноградського комплексу.

Наш шлях пролягав через дитячий табір «Ромашка» із не зовсім дитячими малюнками.

Хтось реготнув: «Прям, Властєлін Колєц!»

За дитячим табором був розташований костьол Вознесіння Діви в страшному стані: підлога провалилася (а внизу ще якесь підземелля, з якого начебто є ходи на Бучач), стеля посипалася, на залишках фресок залишки сучасності: «Тут був..», «Вася+Галя..», «Краматорськ 2001..».. Але, навіть незважаючи на це, стан будівлі був самим найкращим з усіх, що ми бачили за час подорожі. Була можливість піднятися на другий поверх, роздивитися довголиці з достойної висоти. Також ми мали можливість розглянути дві вежі та зробити досить фото на пам’ять.

Перші згадки про поселення вже у 9 сторіччі, яке вже тоді звалося «Червоний город» (одна з версій – через виходи червоних порід в самому кратері), а сам замок літопис називає ” castrum rubricum” (червоний замок, – лат.). Місце надзвичайної стратегічної важливості, тож за нього боролися усі: спочатку князі київські, монголо-татари, литовці, поляки…

У 1434 році Червоноград навіть отримує статус королівського міста, а за 14 років – магдебурзьке право.

Розвиваються торгівля та ремесла. На початку ХVІІ сторіччя Даниловичі, нові власники цих земель, замість дерев’яної фортеці зводять тут укріплений валами мурований замок. Далі турки – і з могутнього міста лишається маленьке сільце. Потім цікаво, що у 1778 році Червоноград переходить до Кароля Понінського. У 1820 році князь на мурах напіврозваленої часом та війнами старої твердині зводить розкішний замок – палац. Його син Калікст продовжує справу, збурюючи залишки замку до фундаментів. І на гравюрі Антонія Лянге ми вже не бачимо жодних фортечних башт, лише палац та кляштор.

Важко впізнати замок – воїн, що пережив не одну турецьку навалу, серед усіх цих новомодних кам’яних терас та літніх салонів, балконів та балюстрад, широкі сходи ведуть з покоїв повз клумби до прикрашеного фонтанами парку, розбитого на італійський манер. І все це озвучується 16 – метровим водоспадом на річечці Джурин.

Одна з наступних власниць замку Гелена Понінська втратила обох дітей і звела недалеко сімейний мавзолей, замовивши для нього надгробок у відомого на той час скульптора Бертеля Торвардсена. Величний витвір на щастя зберігається у Львівській картинній галереї. А родинна усипальня власників замку нині знаходиться в жахливому стані: шматки колонади біля входу, розорені склепи, обдерті стіни. Ще Гелена відкриває той самий жіночий монастир, в якому виховуються діти сироти. Остання власниця – пані Марія Любомирська – намагалася зберегти замок. Та Перша світова та Совєти не спинилися.

Остаточна руйнація відбулася під час боротьби воїнів УПА з польскою армією у 1945 році. У 2003 році тут з’явилися православні ченці, й претендують на це місце. Мабуть той самий гід і є представником таких ченців.

Можна вільно вештатися вежа ми, там навіть збереглися гвинтові сходи всередині.

Далі наш шлях пролягав нагору кратеру, звідки ще раз можна було розгледіти вежі, костел і де-не-де хати в долині.

Шлях до місця зупинки був не довгий: піднялись під гірку, завітали до магазину за морозивом, та й поїхали рейсовим автобусом до с. Устечко. Там ми вивезли третю частину продуктів та напоїв. Хлопці повернулись з м’ясокомбінату з майбутнім шашличком.

Перед відправленням влаштували швидкий перекус і рушили на довгождане місце днювання. Шлях ми подолали без якихось ексцесів. Треба бути обережними при проходженні під діючим мостом в с.Устечко, й дуже близько до опор не підпливати, адже на кожній опорі мосту, металевий каркас, який слугує для захисту опор від льоду, вже майже повністю зламаний, й дуже небезпечно стирчить в різні боки, відступаючи від опор на метр-півтора. Прибули на місце днювання трохи стомлені, але завтра заслужений відпочинок. Розбили табір, почали готувати вечерю та замочувати м’ясо на шашлик. Вечеря виявилась пізньою, але й роботи з м’ясом було досить багато. У мене з’явилась можливість сфотографувати місяць та зоряне небо. Всі розбрелися спати, а я залишилася вартувати схід місяця до третьої години ночі, все рівно завтра є можливість виспатися.

День 7. Днювання

Який чудовий день! Хоч було і похмуро, але лише той факт, що можна спати нелімітовно робив цей день самим прекрасним за похід, а ще сьогодні повинні бути шашлики:))) Днювання проходило як завжди, кожен займався своїми справами: сушили речі, готували обід, вирізали дерев’яні шампури, слідкували за кострищем. Після обіду пустився дощ і всі змушені були ховатися по наметам. Добре, що в деяких учасників походу були величезні намети і могли вмістити одночасно багато людей. Вечір пройшов зі співом під гітару, поїданням запасів консерви та хлібу)))

День 8. Костриживка – Заліщики

Сьогодні був останній день походу. Погода була похмурою, але дощ не планувався. Ми ні куди не поспішали, адже до с. Заліщики було лише 5,5 км. Крім того, ми не поспішали завершувати похід, адже в місто ніхто не хотів повертатись. Склавши речі, ми вирушили до Заліщиків, до цивілізації, до смачної їжі. Розмов тільки і було про те як складати байдарки, як все наше майно за 2 хвилини погрузити в потяг.

За півтори години ми прибули на місце. За цей час, що ми були в дорозі встигли побачити паромчик через Дністер, 2 мости, які пройшли без пригод, а також виконати гімн України стоячи у байдарках.

Причалили. Берег був кам’янистим і пологим, те що треба для відмивання суден, розбору та сушки. Загалом заняття по «причісуванню» байдарок зайняло не багато часу.