Природознавство (тварини)

План проведення

• Тваринний світ в Україні
• Характеристика видів тварин

Тваринний світ в Україні

Різноманітність природних умов зумовлює багатство тваринного світу України. На її території водяться ссавці (100 видів), птахи (360 видів), риби (200 видів), плазуни (20 видів), земноводні (17 видів). Тваринний світ змінювався впродовж геологічних періодів та в історичний час. Дослідники вважають, що до нашої ери тут водилися свиноподібні тварини – антракотерії, безрогі носороги, білки, з птахів – баклани, мартини, кулики, качки, лелеки, сови. У річках жили крокодили, в морях – хижозубі кити. Згодом (1 млн. років тому), коли площа суходолу досягла сучасних розмірів, типовими представниками тваринного світу були: із ссавців – коні-гіпаріони, жирафи, мавпи-макаки, дикобрази, шаблезубі тигри, ведмеді, лисиці, їжаки, хохулі, зайці; з птахів – марабу, страуси, фламінго, дикі кури. В антропогені під час наступання льодовика вимерли гіпаріони, носороги, мавпи, жирафи, страуси, марабу. Натомість з’явилися мамонти, волохаті носороги, велетенський і північний олені, печерні ведмеді і леви, гієни плямисті.

У післяльодовиковий період, коли кліматичні умови стали близькими до сучасних, ця фауна збідніла. З’явилося багато нових видів: зубри, дикі коні-тарпани, первісні бики-тури, дикі осли-кулани, сайгаки, ведмеді, траплялись леви та гієни. До зникнення мамонтів, волохатих носорогів і велетенських оленів спричинилось поширення скотарства і землеробства. Особливо змінився тваринний світ у нашому тисячолітті у зв’язку із зростанням населення та розвитком сільськогосподарського виробництва. У XVI ст. на Поліссі зникли кулани, в лісостеповій і степовій зонах – дикі коні, сайгаки, в Карпатах – сарна, заєць-біляк, біла куріпка.

В сучасних умовах відбулися і відбуваються великі зміни у видовому і кількісному складі диких тварин.

На території України для кожного природного комплексу (зони хвойно-широколистих лісів, Лісостепу, Степу, Українських Карпат, Кримських гір, лимано-дельтових і прибережно-морських районів морів) характерний свій тваринний світ.

Для зони мішаних лісів найбільш типові такі види тварин, як лось, косуля, свиня дика, олень благородний, білка, куниця лісова, борсук, соня лісова, трапляються бурий ведмідь, рись, заєць-біляк. У лісах, на луках і болотах водяться полівка лісова, лісова і польова миші, бурозубки звичайна і мала, кутора, кріт. Досить багато є лисиць і вовків, 3 птахів – тетерев, рябчик, глухар, дятел чорний, шпак, синиця, дика качка, кулик, деркач, журавель сірий, дикий голуб. З плазунів поширені гадюка звичайна, вуж звичайний, ящірка прудка, болотяна черепаха. Із земноводних – тритони, ропухи, жаби та ін. З комах – сосновий і непарний шовкопряди, короїд, хрущ, ґедзь. Останніх багато на заболочених місцевостях.

У тваринному світі лісостепової зони поєднуються лісові і степові види. В лісах водяться білка, борсук, косуля, дика свиня. Для відкритих просторів характерними є ховрах, сліпак, кутора, хом’як, сіра полівка, трапляється тушканчик великий та ін. З птахів водяться куріпка сіра, перепілка, ракша, іволга, сорокопуд, дятел строкатий, чайка, лелека білий. З комах – озима совка, буряковий довгоносик, клоп-черепашка та ін.

У степовій зоні найбільш типовими із ссавців є ховрах сірий, тушканчик великий, полівки сіра та степова, хом’ячок сірий, сліпак, тхір степовий, степова мишівка, куниця кам’яна, дикий кролик. У південно-східних районах поширені бабак, лисиця-корсак, тхір-перев’язка, їжак вухатий. З птахів – жайворонок, перепілка, вівсянка, сіра куріпка. Зрідка трапляються дрофа, степовий журавель, степовий орел, канюк. Типовими степовими плазунами є полоз жовтобрюхий і гадюка степова.

На Азово-Чорноморському узбережжі, де степові ділянки чергуються з піщаними косами, заплавними лісами, луками і болотами, лиманами і прибережними морськими просторами, тваринний світ багатий і різноманітний. Поряд із степовими водяться болотні і водоплавні тварини. З птахів характерні чайка, мартин сріблястий, норець, качка, чапля, бугай. У дельтах Дунаю, Дністра і Дніпра гніздяться гуска сіра, лебідь-шипун, пелікан. У заповідниках реакліматизовано оленя звичайного і бабака, акліматизовано оленя плямистого, ондатру, фазана.

В Українських Карпатах водяться косуля, олень, свиня дика, білка, куниця, борсук, полівка, бурозубка. Трапляються лось, ведмідь, рись, дикий кіт. З птахів – глухар, тетерев, рябчик, дятел, шишкар, беркут, шуліка, сова, сапсан. Характерними плазунами є полоз, гадюка, мідянка, вуж, ящірка. З комах поширені короїди смерековий і буковий, непарний шовкопряд, букова плодожерка.

У Кримських горах водяться олень, косуля, куниця кам’яна, борсук, кажан, лісова миша, муфлон, білка-телеутка. З птахів характерні гриф чорний і сип білоголовий, сойка чорноголова, мухоловка, синиця; із плазунів – гекон кримський, полоз леопардовий, ящірки; з земноводних тритон гребінчастий, ропуха, квакша. Серед комах багато середземноморських видів, з яких найбільш поширені восковик, ковалик, хрущ кримський, богомол кримський, цикади та ін.

Фауна Азовського моря і узбережжя Чорного моря мас багато спільного, оскільки ці басейни сполучені Керченською протокою і між ними відбуваються періодичні міграції риб багатьох видів. Однак помітні і специфічні місцеві види. Для Азовського моря характерні оселедець керченський, пузанок, хамса- велика камбала, тюлька, бичок; для Чорного моря – осетер, білуга, севрюга, скумбрія, ставрида, кефаль, кілька, лосось чорноморський, оселедці дніпровський і дунайський, морський коник.

У Чорному морі із ссавців живуть дельфіни трьох видів – звичайний, афаліна та пихтун, а також білочеревий тюлень.

З прісноводних риб найціннішим є лосось дунайський, верховодка, харіус, щука, лин, лящ, судак, сом, окунь, карась, сазан, тараня. В карпатських річках водяться форель і харіус, у великих водосховищах – цінні промислові риби: судак, лящ, сазан, акліматизувались білий амур і товстолобик.

До Червоної книги України занесено 85 видів рідкісних тварин, а також ті види, що знаходяться під загрозою зникнення.

Характеристика деяких видів тварин:

1. Лось (Alces alces) — великий ссавець, єдиний представник свого роду (Alces), найбільший представник родини оленевих (Cervidae).Зовнішній вигляд. Довжина тіла самця до 3 м, висота в загривку до 2,3 м, довжина хвоста 12—13 см; маса 360—600 кг, самки дрібніші за самців. Шерсть груба, буро-чорна; ноги світло-сірі, майже білі. У самців є величезні (найбільші у сучасних ссавців) лопатоподібні роги; їх розмах досягає 180 см, маса — 20—30 кг. Роги лось скидає щорічно в листопаді — грудні і ходить без них до квітня — травня. Самки безрогі.
Спосіб життя і харчування. Велике значення для лосів має наявність боліт, тихих річок і озер, де влітку вони годуються водною рослинністю і рятуються від спеки. Взимку для лося необхідні змішані і хвойні ліси з густим підліском. У тій частині ареалу, де висота сніжного покриву не більше 30—50 см, лосі живуть осіло; там, де вона досягає 70 см, на зиму здійснюють переходи в менш сніжні райони. Перехід до місць зимівель йде поступово і продовжується з жовтня по грудень-січень. Першими йдуть самки з лосятамі, останніми, — дорослі самці і самки без лосят. У день лосі проходять по 10—15 км. Зворотні, весняні переходи відбуваються під час танення снігів і в зворотному порядку: першими йдуть дорослі самці, останніми — самки з лосятамі.

Лосі харчуються деревинно-чагарниковою і трав’янистою рослинністю, а також мохами, лишайниками і грибами. Влітку вони поїдають листя, дістаючи його завдяки своєму зросту зі значної висоти; годуються водними і біляводними рослинами (вахта, калужниця, кубушки, кувшинки, хвощі), а також високими травами на гарі і лісосіках — знітом, щавлем. В кінці літа відшукують капелюшні гриби, гілочки чорниці і брусники з ягодами. З вересня починають скушувати побіги і гілки дерев та чагарників і до листопада майже повністю переходять на гілковий корм. До основних зимових кормів лосів належать верба, сосна, осика, горобина, береза, малина, жостір; у відлигу вони гризуть кору. За добу дорослий лось з’їдає: влітку близько 35 кг корму, а взимку — 12—15 кг; за рік — близько 7 т. При великій чисельності лосі ушкоджують лісові розплідники і посадки.

Лосі швидко, до 56 км/год, бігають; добре плавають. Розшукуючи водні рослини, можуть тримати голову під водою більше хвилини. Від хижаків обороняються ударами передніх ніг. З органів чуття у лося краще всього розвинені слух і нюх; зір слабкий — людини, що нерухомо стоїть, він не бачить на відстані кількох десятків метрів.

Лось дуже рідко першим нападає на людину. Звичайний напад відбувається при дратівливих чинниках або наближенні до лосят.

2. Свиня дика, дикий кабан (Sus scrofa attila Thom.), парнокопитий ссавець роду свинячих, один з родоначальників свійських порід свиней. Тіло кремезне, довжина до 2 м, вкрите обрідною щетиною, висота в холці до 1.1 м, вага до 300 кг, морда видовжена, у самців вистаючі ікла; нічна всеїдна тварина. Свині дикі населяють вологі ліси і чагарники: тримаються невеликими групами. Мисливський звір, цінний задля м’яса, шкіри, щетини та ікол. На Україні поширений у Карпатах (до 1 800 м), у лісовій і лісостеповій смугах. Кнур — некастрований кабан. Сліди довжиною 12-18 см, завжди з чіткими відпечатками всіх 4 копит кожної ноги. Задні ноги при пересуванні попадають в сліди попередніх.3. Вивірка звичайна (Sciurus vulgaris) або Вивірка лісова — вид ссавців, гризунів родини вивіркові. Поширений в Україні і по всій Євразії.
Зовнішній вигляд. Дрібні звірі (довжина тіла 19-28 см, хвоста 13-19 см), що живуть на деревах. Хвіст довгий, дуже пухнастий, служить кермом при стрибках із дерева на дерево. Забарвлення влітку руда (1), взимку сіра, черевце біле, взимку на вухах пензлики (2).

Поширення. Живуть у високостовбурних лісах по всій лісовій і лісостеповій зоні, аж до міських парків.

Біологія і поведінка. Ночує в дуплах (3). Перед тим як піти на ночівлю багато білки плутають сліди, хоча і не так хитро, як зайці. Активні вдень, особливо вранці і ввечері. В сплячку на зиму не впадають.

Сліди. Сліди розташовані у вигляді трапеції розміром приблизно 7 х 11 см (5), відбитки задніх лап п’ятипалі (6), передніх – чотирипалі (7), довжина стрибка близько 50 см.

Голос. Сигнал тривоги у білок – гучне цокання.

Харчування. Живляться насінням хвойних, грибами, бруньками, пагонами, горіхами, комахами. Зрідка поїдають пташенят і яйця птахів. Годуються на деревах і на землі, можуть здійснювати дальні кочівлю по кронах, майже не спускаючись на землю. Тайгові білки харчуються в основному насінням хвойних дерев; важливу роль у їх харчування в неврожайні роки грають шишки (8), скинуті на землю шишкар, і насіння із запасів кедровок. Сама білка теж робить запаси на зиму. Вона, мабуть, не пам’ятає їх розташування, але знаходить їх взимку випадково, коли обстежує свою ділянку. У горах Східного Сибіру і Далекого Сходу білка іноді щодня робить вилазки у високогірні зарості кедрового стланика за горішками. B листяних лісах основний корм – горіхи (9) і жолуді. У голодні роки білки харчуються ялиновими нирками, відкушуючи кінцеві пагони і скидаючи їх у великій кількості на сніг (10) .

Розмноження. Самка приносить 3-10 більчат двічі на рік. Вони стають дорослими до наступної весни.

4. Лисиця звичайна (Vulpes) — рід родини собачих, ряду хижих. Зовнішній вигляд. Всі представники сімейства собачих – звірі з гострими вухами і мордою, тонкими ногами, невтяжними кігтями і пухнастим хвостом, яким вони прикривають ніс і передні лапи під час відпочинку взимку.

Лисиці – середнього розміру звірі з довгим, дуже пухнастим хвостом і великими гострими вухами. Груди білі. Довжина тіла 60-90 см, хвоста 40-60 см. Задня сторона вух чорна, кінчик хвоста білий, на лапах чорні плями. Забарвлення руде, часто з темним хрестом на плечах.

Біологія і поведінка. Як і більшість хижих звірів, лисиці зазвичай не полюють поруч зі своїм лігвом, тому качки-галагази іноді благополучно виводять пташенят від відгалуженнях житлових лисячих нір. Самі лисиці часто оселяються на “околицях” борсуковий містечок.

Сліди. Слід овальний, два середніх пальці висунуті вперед, так що між їхніми відбитками і відбитками двох крайніх пальців можна покласти сірник (2) (на малюнку ліворуч зображений слід передньої лапи, а праворуч – задній). Взимку подушечки лап заростають вовною. Довжина кроку 20-30 см. Сліди лисиці розташовані по прямій лінії (3), на відміну від собачих, які розташовані зигзагом (по ламаної лінії) (5).

Харчування. Живиться гризунами, рідше зайцями, птахами, комахами, падаллю і покидьками, ягодами.

Розмноження. В кінці зими, у виводку 3-9 (рідше 2-19) цуценят (6). Для виведення потомства риють глибокі нори або займають чужі (7). Вагітність 44-58 днів, лисенят зазвичай буває 4-6, вони харчуються молоком до 1-1,5 місяці і стають дорослими до двох років. Коли лисенята підростуть, батьки приносять їм живу здобич, так що молодь має можливість вчитися прийомам умертвіння жертви (так чинять і інші хижаки).

5. Вовк звичайний (Canis lupus) — хижий ссавець із родини собачих, що добуває їжу самостійно активним пошуком та переслідуванням жертв.

Зовнішній вигляд. Всі представники сімейства собачих – звірі з гострими вухами і мордою, тонкими ногами, невтяжними кігтями і пухнастим хвостом, яким вони прикривають ніс і передні лапи під час відпочинку взимку. У роді Собак довжина хвоста менше половини довжини тіла (опущений хвіст зазвичай не дістає до землі).

Вовк – великий звір з пухнастим хвостом. Довжина тіла 1-1,6 м, хвоста 35-50 см. Забарвлення лісових вовків сіра, зазвичай з темним “сідлом” на спині.

Біологія і поведінка. Більшу частину року вовки кочують поодинці та сімейними групами – зграями. Зграя зазвичай складається з двох досвідчених звірів і ще декількох вовків, до неї можуть приєднуватися також молоді з торішнього посліду і випадкові одинаки. Зимові зграї зазвичай нараховують 5-12 звірів, але зрідка в місцях з великою кількістю дичини збирається до 40 вовків. У вовчих зграях всі звірі володіють певним соціальним статусом. При з’ясуванні відносин домінуючі тварини тримаються на прямих ногах, витягають хвіст і скаляться не відкриваючи пащу (2), а підлеглі – підгинають лапи, підтискають хвіст і оскаліваюьтся, широко відкриваючи пащу (3).

Сліди. Сліди вовка великі, витягнуті, довжина відбитка 10-18 см, ширина 5-10 см. Два середніх пальця висунуті вперед (4), так що між їхніми відбитками і відбитками двох крайніх пальців можна покласти сірник. Розташування слідів – в лінію. Зграя майже завжди йде слід у слід, так що важко відразу визначити, скільки минуло вовків. На відміну від вовчих, собачих сліди широкі, передні пальці ближче до задніх, а розташування слідів – зигзагом (по ламаної лінії) (5).

Голос. Зв’язок між сусідніми родинами та членами зграї підтримується за допомогою виття, що може містити досить різноманітну інформацію. Навіть людина здатна навчитися визначати на слух, скільки в який виє групі звірів і якого вони приблизно віку.

Харчування. Живиться вовк копитними, гризунами, рідше всілякої дичиною від комах до сплять у берлогах ведмедів, покидьками і стервом, рослинними кормами. Вовк – дуже сильний, рухливий звір, пробігає на добу до 25-40 км, може забрати в лігво вівцю, закинувши на спину. Потрапивши в стадо овець або верблюдів, вовки часто вбивають більше, ніж можуть винести, хоча при полюванні на диких копитних їм рідко випадає така можливість.

Розмноження. В кінці зими, у виводку 3-9 (рідше 2-19) щенят, які прозрівають через 10-12 днів і живляться молоком до 5-6 місяців. Розмножуються в лігвах і неглибоких норах (6). Вагітність близько 2 місяців.

6. Бурий ведмідь (Ursus arctos) — хижий ссавець родини ведмедевих. Цей звір є найбільш знаним видом своєї родини, одним з найбільших наземних хижаків у світі та найбільшим хижаком фауни України.

Зовнішній вигляд. Ведмедів важко сплутати з іншими звірами – всі вони великі, волохаті, незграбного додавання, з великою головою, невеликими вухами і коротким хвостом. Очі світяться вночі темно-червоним світлом. Довжина тіла до 2 м, у далекосхідних ведмедів – до 2,8 м. Між лобом і переніссям в профіль добре помітна западина. Забарвлення буре. Вуха невеликі, округлі.

Біологія і поведінка. Активний частіше в сутінках і вночі, але іноді також вдень. Взимку бурий ведмідь впадає в неглибокий сон, влаштувавши барліг під корінням вивернуті вітром ялини, в ніші обриву, ямі, печері (1), неглибокого норі або іншому затишному місці, де скупчується багато снігу. Спить дуже чуйно, при неспокої залишає барліг і блукає колами, перш ніж знову залягти. Взимку барліг можна дізнатися за струмки пари, що піднімається над вхідним отвором – чолом. Зазвичай ведмідь уникає зустрічі з людиною. Проте звір, раптово зустрінутий на вузькій стежці, захоплений у видобутку, поранений чи ведмедиця, що охороняє ведмежат, цілком можуть напасти просто від переляку. Тому в місцях, де багато ведмедів, рекомендується при ходьбі тріщати шілками або що-небудь наспівувати. Взагалі користуватися ведмежими стежками дуже зручно, хоча гілки над ними замикаються на висоті метр-півтора. У деяких місцях такі стежки існують тисячоліттями і буквально вибиті у твердій скелі. Дуже рідко ведмеді стають справжніми людоїдами. Влітку ведмеді-самці мітять межі території, встаючи на задні лапи і здираючи кігтями кору з дерев (2). Такі “прикордонні дерева” використовуються різними звірами десятки років. У безлісних горах ведмідь дере будь-які відповідні предмети – глинисті схили, туристські намети (зазвичай під час відсутності господарів). Щоб убезпечити намет, простіше за все позначити кордон своєї ділянки, допоможе в декількох місцях на відстані 10-20 метрів навколо табору.

Сліди. Сліди дуже широкі і глибокі, п’ятипалі (3) (зліва – відбиток передньої лапи, праворуч – задній), відрізняються довгими пазурами й клишоногість (4) (така постановка лапи більш зручна для лазіння по деревах). Довжина відбитків пальців на слідах передніх лап (5) в 2-3 рази менше, ніж довжина відбитку долоні.

Харчування. Бурий ведмідь харчується, в основному, різними рослинними кормами, личинками комах, мурахами, при нагоді – гризунами та їх запасами, падлом. Незважаючи на величезну вагу і уявну незграбність, ведмідь дуже рухливий, “спортивний” звір. Він здатний безшумно підкрастися до видобутку, наздогнати її в стрімкому (до 50 км / год) кидку, вискочити на спину і вбити одним ударом лапи (зазвичай лівої). У ведмедя немає м’яких подушечок на лапах, тому безшумність підкрадання досягається особливим способом постановки ступні. Дорослий ведмідь здатний одним ударом лапи зламати хребет Лося або коня.

Розмноження. Влітку, він супроводжується бійками самців, зрідка зі смертельним результатом. Ведмедиці приносять (частіше раз на два роки) 1-2, зрідка до 4 маленьких ведмежат у барлозі наприкінці зими і лише через 2-3 місяці виходять з ними назовні (6). Молоді стають статевозрілими в 3-4 роки.

7. Рись (лат. Lynx) – рід хижих ссавців сімейства котячих, найбільш близький до роду власне кішок (Felis).

Зовнішній вигляд. Досить великий, на високих ногах звір з густим пухнастим хутром, китицями на вухах і добре помітними баками на щоках. Вуха трикутні, зіниці вертикальні. Довжина тіла 82-105 см, хвоста 20-31 см. Забарвлення від димчастої до червонуватою , часто з розмитими темними плямами. Взимку хутро більш світле і пухнасте (1). Очі вночі світяться зеленим світлом.

Поширення. Живе в глухих лісах.

Біологія і поведінка. Пензлики на вухах рисі, імовірно, служать свого роду антенами, що сприймають звукові коливання і передають їх на середнє вухо. Хоча в багатьох країнах виразом “рисі очі” позначають особливо гострий зір, експерименти показали, що вдень рись бачить дещо гірше людини. Чисельність змінюється по роках слідом за чисельністю зайців. Зазвичай рись зникає в місцях, часто відвідуваних людьми. Навіть там, де вона мешкає поблизу населених пунктів, цього обережного хижака майже неможливо побачити.

Сліди. Сліди округлі, 4-палі (2), хоча на передніх лапах по 5 пальців (кіготь короткого 1-го, укороченого пальця найгостріший і може завдавати особливо глибокі рани). Взимку слід як би вписаний в коло, надрукований хутряними “лижами” на лапах (3). Розмір сліду приблизно 10 х 10 см, крок близько 40 см. Кігті втяжні, тому на слідах звичайно не відображаються.

Голос. Голос рисі буває часто чути під час гону, він нагадує весняні крики домашніх котів, але голосніше і набагато нижче, так що сплутати їх практично неможливо.

Харчування. Живиться переважно зайцем, а також іншими тваринами – від полівок до молодих лосів. Вивчення зимових слідів рисі показало, що їй вдається зловити в середньому одного зайця в чотири дні і що дев’ять з десяти спроб виявляються невдалими.

Розмноження. В другій половині зими. У період розмноження відбуваються запеклі бійки самців, що супроводжуються гучними криками або ревом. Вагітність 6-10 тижнів, 1-5 (частіше 2-3) дитинчат народжуються в травні-червні, прозрівають на 8-12-й день, статевої зрілості досягають у 2 роки. Молоді звірі тримаються з матір’ю до чергового гону, який починається в середині зими.

8. Шпак (Sturnus) — палеарктичний рід співочих птахів родини шпакових (Sturnidae).

Зовнішній вигляд. Куцохвостий, блискучо-чорний птах розміром з дрозда, восени та взимку в частих білих цяточками. До весни світлі кінчики пір’я стираються, і цятки зникають. Молоді птахи темно-бурі зі світлим горлом. Типово що бігає птах на відміну, наприклад, від дроздів, що пересуваються стрибками. Політ прямолінійний.

Голос. Пісня складається з свистів, скрипів, наслідування іншим птахам і різних шумів. Іноді в пісні повернувся із зимівлі шпака можна почути голоси субтропічних птахів. Крик – різноманітні нявкаючий звуки, часто чутні з летить зграї.

Місцепроживання. Звичайний в рідколісся, степах і населених пунктах. Віддає перевагу відкриті культурні ландшафти з деревними насадженнями, парки і сади.

Харчування. Живиться різної тваринною і рослинною їжею, після закінчення періоду гніздування збирається великими щільними зграями.
Місця гніздування. Гніздиться переважно у жител людини, займаючи спеціально для шпаків зроблені і вивішені штучні гнізда, ніші під балконами і дахами і т. п.

Терміни гніздування. Звичайні шпаки прилітають рано, звичайно в березні, коли на полях з’являються проталини, і одразу ж займають гніздові місця. У квітні в гніздах з’являються яйця. Насиджування триває 13-15 діб, Пташенята потім вигодовуються в гнізді протягом трьох тижнів. Виліт їх відбувається у другій половині травня – першій половині червня. У птахів спостерігається іноді другого кладка. Після вильоту пташенят шпаки збиваються в зграйки і незабаром (у липні – серпні) залишають район гніздування, переміщаючись на південь і на південний захід в місця з великою кількістю корму. Тут вони залишаються аж до осіннього відльоту на зимівлі. І лише невеликі групки продовжують триматися до осені в місцях розмноження. Відліт проходить у вересні – жовтні.

Зимівля. Зимує, в основному, в Північній Африці, в Індії, в Південній Європі. Зустрічається на Кавказі і де-не-де у великих містах, причому нерідко зграї шпаків з року в рік зимують в одних і тих же скверах і парках.

9. Синиця (Parus), рід птахів ряду горобиних.

Зовнішній вигляд. На голові великий гострий смугастий хохол, спинна сторона сірувато-бура; горло, потилицю і смужка через око чорні, голова і черевце білі з буруватим нальотом. Зграйками зустрічається рідко.

Голос. Гучне “ци-ци-трррч”.

Місцепроживання. Живе в основному в світлохвойних і змішаних лісах.

Харчування. Живиться виключно комахами, переважно дрібними гусеничками.

Місця гніздування. Гніздиться у хвойних лісах. Дуже рідко зустрічається у змішаних ділянках і уникає чисто листяних насаджень.

Місце розташування гнізда. Гніздо влаштовується головним чином в дуплах, нерідко в напіврозвалених, низьких, зарослих мохом пнях або в поглибленнях між країнами великих дерев, але при нестачі таких місць будується в покинутих болючих або сорочих гніздах, серед гілок гнізд хижаків і навіть в старих гніздах кропив’яник.

Терміни гніздування. Гнізда з повними кладками спостерігаються в першій половині травня. Насиджування триває 15-17 діб. Пташенята знаходяться в гнізді близько трьох тижнів. Молодняк вилітає з гнізд в середині червня.

Зимівля. Під час своїх осінніх і зимових кочівель зустрічається майже у всяких лісових спільнотах.

10. Лелека білий, чорногуз, бусол, бузько (лат. Ciconia ciconia), — птах родини лелекових лелекових, ряду лелекоподібних.

Зовнішній вигляд. Це велика птиця: загальна довжина її досягає 120 сантиметрів, довжина крила – 63,5 сантиметра, Плесно 24 сантиметрів, а дзьоб 22,5 сантиметра. Вага дорослого лелеки близько 4 кілограмів. Все оперення біле, тільки махові пір’я, частина криюче крила і довгі плечові – чорні. Ноги і дзьоб червоні, як і очі. Що стоїть лелека має у висоту; більше метра. У польоті шия і ноги витягнуті.

Голос. Замість пісні – гучне клацання дзьобом (при цьому голова закинута).

Місцепроживання. Мешканець відкритих просторів лісової і степової зон.

Харчування. Лелека харчується головним чином жабами і дрібною рибкою, їсть також ящірок, змій, слимаків, різних комах. Так само охоче поїдає він мишей, ховрахів і пташенят самих різноманітних птахів.

Місця гніздування. Гніздиться переважно в населених пунктах. Невідомо чому саме цей вид навчився жити поряд з людиною, в той час як інші лелеки зовсім не виносять занепокоєння.

Місце розташування гнізда. Гніздо влаштовує на даху дерев’яної будівлі, на руїнах будівлі, на дереві. В останньому випадку гніздо має в своєму розпорядженні або на сухих гілках щодо низько (3-5 м від землі) або високо на вершині зламаного дерева, але завжди на сонячній стороні.

Терміни гніздування. Прилітає в другій половині березня – першій половині квітня. Відкладання яєць відбувається в травні. У насижуванні беруть участь самець і самка, вона триває 33-34 діб. У гнізді пташенята знаходяться 54-63 діб і залишають його у другій половині липня. У віці 70 діб молоді лелеки стають самостійними. Відліт спостерігається в другій половині серпня – першій половині вересня.

Зимівля. Зимує в Африці.

11. Рапчастий ховрах (Spermophilus suslicus) — гризун з родини білячих, один з дрібних представників роду Spermophilus, та один з чотирьох видів роду, що зустрічаються на території України. Розповсюджений в кількох країнах Східної Європи, в Україні знаходиться південна частина ареалу. Основною загрозою для виду на всій території розповсюдження вважають втрату звичних природних біотопів; втім, за іншими даними, крапчастий ховрах досить успішно пристосовується до життя на сільськогосподарських угіддях.

Крапчастий ховрах розповсюджений від східних районів Польщі на заході до середньої течії Волги на сході. На південному заході його ареал досягає румунської та молдавської частин долини Прута та пониззя Дунаю, на півдні обмежений узбережжям Чорного моря, вздовж якого ховрах зустрічається до гирла Дніпра. Ареал перетинає Дніпро біля впадіння Ворскли, і відтуди його південна межа іде по північному берегу Сіверського Донця до Луганську; після чого повертає на північний схід, і через середню течію річок Хопер та Медведиця виходить до Волги в районі Камишина. Східна межа ареалу іде через гирло річки Мокша, потім повертає вздовж правого берега Оки до Брянська, іде по лівому берегу Десни, через верхів’я Південного Бугу та Дністра. Ізольовані від основного ареалу популяції наявні в південно-східній Польщі, в Білорусі (Новогрудська височина та Копильська гряда) та на Волинській височині в межах України. Вважають, що ці ареали виникли в результаті штучної акліматизації на початку ХІХ століття .

В межах ареалу ховрахи зустрічаються на степових та лісостепових ділянках. В якості основного ландшафту для життя вони віддають перевагу відкритим місцевостям, порослим невисокою трав’янистою рослинністю, що дозволяє їм оглядати околиці нори та підтримувати аудіовізуальний контакт з сусідніми тваринами. Для огляду місцевості ховрахи припіднімаються на задніх лапах та приймають характерну вертикальну стійку, здалека нагадуючи стовпчик, висотою близько 20 см.

12. Жайворонок (Alauda) — рід горобцеподібних птахів, що складається з чотирьох видів, поширених в Європі, Азії, гірських районах Північної Африки та островах Кабо-Верде.

Зовнішній вигляд. Трохи більше горобця, спинна сторона сіро-або буро-охриста з густими бурими поздовжніми смугами, черево біле, на грудях дрібні бурі смуги. На голові короткий округлий чубок, з боків хвоста білі смужки. Брова світла.

Голос. Крик – неголосне “чрр-ик”, пісня – довга дзвінка трель. Часто співають, зависаючи в повітрі на місці, іноді дуже високо.

Місцепроживання. Живе в полях, лугах і степах, у тому числі гірських. Гарна пісня польового жайворонка часто буває чути в небі в сонячні літні дні навіть на околицях міст. Ніколи не буває в лісі.

Харчування. Живиться насінням та комахами.

Місця гніздування. Жайворонок – типова польова птах. Хоча він гніздиться і на суходільних луках, великих лісових галявинах, трав’янистих лісових галявинах, але всім цим місцям проживання він явно віддає перевагу оброблені поля. Особливо охоче гніздиться в озимих та ярих хлібів.

Місце розташування гнізда. Гніздо має в своєму розпорядженні завжди на землі: у ямці, зробленої або самої птахом, або копитом коня чи корови, зазвичай серед негустою, іноді зовсім рідкісної трави.

Будівельний матеріал гнізда. Досить пухка і груба підстилка складається з стеблин і корінців різних трав’янистих рослин. Внутрішній шар утворений з більш тонкого і м’якого матеріалу, іноді з домішкою кінського волосся.

Терміни гніздування. Польовий жайворонок прилітає весною рано, у перших числах квітня, але до будівництва гнізда приступає тільки тоді, коли підросте на полях зелень, тобто приблизно в перших числах травня. Насиджування перші кладки триває 14 діб, а вигодовування пташенят в гнізді – приблизно 10 днів. Пташенята залишають гніздо, не вміючи ще літати. В кінці травня – середині червня вони вже добре літають і годуються самостійно. У червні може бути друга кладка. Пташенята другу виведення стають самостійними у липні. Відліт проходить з середини вересня до початку жовтня.

Зимівля. Перелітний птах, зимує на півдні Європи. Повертається із зимівлі дуже рано, іноді вже в березні, і залишається до листопада.

13. Пструг також форель (лат. Salmo Pall.) — прісноводний рід риб родини лососевих. На Україні поширені 2 види. Пструг струмковий (лат. Salmo trutta morpha faris Pall.) у гірських водоймах Карпат, Криму та Кавказу; довжина до 37,5 см, вага до 0,8 кг (іноді до 2 кг); живиться безхребетними та дрібною рибою. Пструг райдужний (лат. Salmo irideus Pall), довжина до 90 см, вага до 1,6 кг. Здавна акліматизований в Україні. Обидва види пстругів — об’єкти розведення в холодноводних ставкових господарствах і спортивного рибальства.