Автостопом по Юкрайні (Джуринський водоспад, Млинки, Бакота)

Опис

До Тернополя та Червоногородського замку добиралися електричкою; до Львова вкінці – поїздом, решта – автобусом або пішки.

Харчі закуповували у місцевих супермаркетах або магазинах.

1. Тернопіль

Якщо їхати зі Львова, то до Тернополя є дуже багато електричок, які їздять з періодичністю 2 години. Тернопіль унікальне місто. Воно має непересічну, вражаючу історію, яка лише зараз стає по справжньому відомою та знаною. Хоча традиційно першу писемну згадку датують 15 квітня 1540 роком, новітні дослідження істориків засвідчують, що поселення могло мали більш давнє походження. Тернопіль здавна був центром регіону, який славився розкішними ярмарками. Тут формувалися культурні та промислові осередки, що були відомими на усю Галичину, саме у нас відбувалися надзвичайні події регіонального масштабу. На його вулицях зростали люди, якими сьогодні пишається увесь світ. Усі знають пісеньку Братів Гадюкіних «Файне місто Тернопіль», але не всі чомусь побували у цьому місті. Хоч це й досить маленьке місто, але енергетика у нього надзвичайно привітна і тепла, мабуть тепліша, ніж у Львові. Якщо взяти трішки інформації з вікіпедії, то Тернопіль – місто у західній частині України, політико-адміністративний, економіко-діловий та культурний центр Тернопільської області. Один з трьох головних центрів історичного регіону Галичина. Розташоване на річці Серет. Засноване у 1540 році Яном Тарновським. Покровителем міста вважають святу Теклю. Щось цікаве з  історії.

• Раніше ця територія була пустою (так, звісно колись тут жили люди, якісь племена і т.д. вважається що могло існувати селище часів Галицько-Волинської держави, але це не підтверджено археологічними розкопками). розповіді про раніше існування міста – нічим не підтверджені.
• Місцевість, на якій заснувалося місто, називалася Сопільче,  Топільче – вигадка часів рад. Союзу, або неправильно прочитана краєзнавцями назва. Легенда про тернове поле – також часів союзу. 9 серпня 1944 року Тарнополь було перейменовано в Тернопіль рішенням Президії верх. ради СРСР, не годилося щоб місто мало назву якогось польського шляхтича, а легенда про тернове поле – гарне виправдання.
• Тернопіль одне з небагатьох міст, які мали статус вільного королівського міста. на гербі була корона, як свідчення цього. сьогоднішній герб не історичний і не відповідає законам геральдики. прийнятий у часи незалежності.
• У 1768 році у травні на Великдень випав сніг до колін.
• Наприкінці 18 ст. в тернополі стало популярним пити каву, за що міщан почали називати “кавунами”. перші каварні зявилися на початку 19 століття.
• В битві під Бородіно брав участь і Тарнопольський полк, який було відзначено за відвагу. з записів очевидця, солдати полку атакували французів з піснею, що було єдиним таким випадком під час війни.

З Тернополем пов’язана творча і громадська діяльність І. Франка, С. Крушельницької. В різні часи тут бували композитори А. Вахнянин, М. Лисенко, письменники П. Куліш, Б. Лепкий, В. Стефаник, П. Тичина та ін. Незважаючи на те, що місто було практично зруйноване після подій 1944 року (2СВ) ми пишаємося тою незначною кількістю пам’яток, що вціліли. Йдеться такі об’єкти: Старий замок (1540), фортифікаційна споруда у місті Тернопіль, пам’ятка архітектури національного значення. Розташований за адресою вул. Замкова, 12. Зведений 1540–1548 на лівому березі річки Серет в урочищі Сопільче для охорони південно-східний кордонів Речі Посполитої від нападів кримських татар. В наш час від замку лишився лише палац.   

Церква Різдва Христового (1608), одна з найдавніших культових споруд Тернополя, на сьогодні — діючий храм УАПЦ. На місці сучасної стояла дерев’яна церква, знана як Середня (згоріла наприкінці 16 ст.), перша згадка про котру — в королівській грамоті (6 липня 1566), де йдеться, що міський мур укріпив син Яна Тарновського — Христофор. Вартість будівництва — 1916 золотих. Храм освячений у день Різдва Христового 1609. За переказами, у церкві молився гетьман Богдан Хмельницький. Сучасного вигляду церква набула після 1937, коли у вівтарній частині вибили для кращого освітлення 2 вікна, дещо змінили форму головного купола й оновили розпис. Під час 2-ї світової війни храм не зазнав значних руйнувань. 1958 знесли кам’яну загорожу та дзвіницю, не зберігся хрест жертвам Пошесті холери (1770). 1770 церква стала греко-католицькою, після 1946 передана РПЦ, нині — собор УАПЦ.

Надставна церва (1548)— найдавніший храм Тернополя, пам’ятка архітектури національного значення, споруджений наприкінці 16 століття. Розташований на Підзамчу на невисокому підвищенні над Тернопільським ставом (вул. Над Ставом, 16). Пам’ятка відрізняється від інших культових оборонних споруджень Поділля наявністю напівкруглої апсиди, що походить ще з староруських традицій.

Катедральний собор (1749). Перша назва – костел Св. Вінцентія Фереріюша. Біля костелу домініканців був монастир. На утримання монахів фундатор костелу Ю.Потоцький записав село Стегниківці, нині Тернопільського району. Від 1772 в монастирі розмістили установи циркулу (округу). Близько 29 вересня 1820 р. – згідно з розпорядженням надвірної канцелярії, домініканці змушені були переїхати до Жовкви, монастир передали єзуїтам. Єзуїти перебували до 1848 р. Деякі приміщення займала гімназія. 1903 р. до костелу повернулися домініканці.  Від 1989 р. — Катедральний собор Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці УГКЦ (розпис центрального нефа виконав Г.Журавський); у приміщеннях монастиря розташований ДАТО.

Тернопіль вирізняється з-поміж інших міст країни такими рисами: тут найбільше студентів, найбільше храмів, лише тут в самому центрі розташовано найбільший в Європі штучний став, площею більш як 300 гектарів. В теплу пору року його плесом курсує два пасажирські теплоходи. У Тернополі окрім архітектури є ще багато інших цікавих місць.  Чого варта лише сонячна прогулянка набережною! Але для того, щоб побачити більше цікавого в місті, а не тільки архітектуру, то варто попросити когось із знайомих містян, або ж пластунів провести вам таку екскурсію) Найкраще то не залишатися на ніч в Тернополі, а приблизно о 21.00 є електричка в Чортків – там можна й заночувати.

 

2.  Червоногородський замок Наступний пункт – Червоногородський замок — оборонна споруда, у першій половині XIX ст. перебудована на палац. Розташований в урочищі Червоне поблизу с. Нирків Заліщицького району Тернопільської області на стрімкому пагорбі посеред глибокої котловини р. Джурин, що в цьому місці творить майже замкнуту петлю. Назва пов’язана з інтенсивним червоним кольором місцевих пісковиків. Поблизу — Червоногородський водоспад; за леґендою, його створили татари, які прокопали нове русло для р. Джурин, щоби полегшити доступ до замку.

Місто Червоний город належало до літописних червенських міст, від назви яких пішла пізніше назва Червона Русь. Перше поселення тут закладене IX ст., дерев’яний замок був збудований руськими князями. 1241 р. його знищили монголо-татари, однак у давньоруських літописах згадок про це немає. Перші відомості про Черлений Городок (лат. Castrum Rubrum) — у хроніці Биховця від 1351 р. З 1434 р., після приєднання Поділля до Польщі, Червоногород став королівським містом з старостою. Теодор Бучацький отримав Червоногород від короля в заставу, відбудував тут домініканський монастир; на його прохання, король надав поселенню в 1448 р. маґдебурзьке право. Місто належало Бучацьким, пізніше Язловецьким, було центром червоногородських староства та повіту. На початку XVII ст. – староста Червоногорода львівський каштелян Миколай Данилович. 1648 р. під час Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького замком оволоділи повстанські загони. 1672 р. здобуло військо турецького султана Магомета IV. Під час турецького панування замок був залишений мешканцями, після їх повернення стояв розорений. До Першої світової війни палац мав вишукану терасу в італійському стилі та колонаду з 6 кам’яних колон, був оточений великим ландшафтним парком із фонтаном.

Під час 1-ї світової війни палац зазнав значних руйнувань, і його більше не відбудовували. Довершила руйнування 2-а світова війна. Нині збереглися лише дві, значно пошкоджені вежі. Однак і в стані руїни замок-палац та розташовані поблизу залишки костьолу й усипальниці Понінських, водоспад утворюють унікальний історико-ландшафтний комплекс у мальовничій місцевості. Червоногородський замок вважається одним з найзагадковіших і найромантичніших замків Тернопільщини. Туристи часто асоціюють його із казковими «Двома вежами» з саги Толкієна «Володар перстня». Завершити день можна походом на Джуринський водоспад. Він знаходиться 3-4км від замку.

3.  Джуринський водоспад.    Червоногородський (Джуринський) водосрків і Устечко Заліщицького району Тернопільської області, на річці Джурин, яка проходить через село Устечко та впадає в річку Дністер. Повна висота водоспаду 16 м, ширина — до 20 м, кількість каскадів — 3. Площа об’єкта 0,7 га. Водоспад має наукову, естетичну та пізнавальну цінність, є одним із найпривабливіших туристичних об’єктів Тернопільщини. Червоногородський водоспад вважається найвищим рівнинним водоспадом України. Від давнини до початку 1950-х рр. на водоспаді працював водяний млин, а з початку 1950-х до початку 1960-х — ГЕС (у той час поруч існувало навіть Червоногородське водосховище). Заночувати теж можна біля нього.

4.  Печера Млинки — гіпсова печера довжиною 45737 м. біля села Залісся Чортківського району Тернопільської області. Вхід знаходиться на висоті приблизно 270 метрів над рівнем моря. Печера розвивається вздовж долини річки Млинки з південного сходу на північний захід, та заглиблюється у гіпсовий масив у північному напрямку. Млинки – еталон гіпсового карсту – являють собою субгоризонтальну порожнину лабіринтового типу. Висота ходів коливається від 0,5 до 20 метрів, подекуди пронизуючи всю товщу гіпсів. Деякі зали мають обвальне походження, в стелі оголюються мергелі і вапняки, що залягають вище. Попри майже стовідсоткову вологість, температура в печері є порівняно високою (9,6° С). В більшості галерей стіни рясно вкрити гіпсовими кристалами різних розмірів, забарвлених в білий, жовтий, чорний та червоний кольори, кристалічним снігом; «Чи знаєте ви, які цікаві місця є в Чортківському районі? Побувайте в хуторі Млинки. Здаля ви помітите два отвори в схилі гори, що темніють на фоні яскравої зелені. Це – вхід до Млинецької печери. Ось ви потрапляєте у підземний зал. Розмір його досить великий – близько 400 квадратних метрів, ширина в окремих місцях – 50-60 метрів. Тут достатньо світла, воно проникає через два вхідні отвори і через третій вертикальний. В лівій частині залу лежить великий камінь з плоскою поверхнею. З підземного залу починається основний хід з двома розгалуженнями в різні сторони. Підземний хід мало покручений, ширина його дорівнює 5-10 метрів, висота – 2,5 метри. Температура повітря в печері коливається (залежно від періоду року) від 1 до 18 градусів тепла. Іноді тут можна побачити летючі миші. В норах живуть лиси. Колись місцеві жителі кустарним способом добували тут вапняк, гіпс, брали пісок, розширяючи таким чином підземелля, утворене природою.» – перше повідомлення про печеру Млинки було подано в газеті «Нове життя» 25 червня 1960 року М. Білем – вчителем школи с. Угринь. Власне, він і був автором назви печери.

Перші екскурсійні групи в печері Млинки з’явилися на початку 60-их років. Організаторами екскурсійних груп були: – тернопільська обласна екскурсійно-туристична станція; – обласна рада з туризму, станція спелеотуризму, обласний краєзнавчий музей. Також печеру відвідували окремі групи екскурсантів (працівники різних підприємств, студенти). Чортківські клуби «Троглодит», «Гном» намагалися здійснювати контроль за печерою. Перші двері на вхід були встановлені саме ними. Але і замок, і двері неодноразово були виламані туристами, спраглими до печерних атракцій. У зв’язку із масовим напливом туристів повний контроль над печерою став неможливим. В нововідкритих районах побували численні туристи, і кожен з цих районів одержав шкоду від їхніх відвідувань. Постало питання щодо запобігання подальшому руйнуванню та знищенню печери. Чортківським клубом було встановлено нові двері і новий замок. Забетоновано всі додаткові отвори до Вхідного залу печери. 29 вересня 1990 року спелеологи чортківського «Кристалу» В.Снігур, В.Компанієць, та Г.Мизина відкрили новий район, який із надією назвали «Щасливий». Він таки дійсно щасливий – в ньому не побували туристи-відвідувачі і не знищили красу цього району. З 14 січня 1991 року печера Млинки передана Державним комітетом з охорони природи спелеоклубу «Кристал» під охорону, видано відповідні документи та положення про заповідний режим. З метою запобігання подальшому знищенню печери вводиться чергування в печері та платне відвідування (за погодженням з Комітетом охорони природи та Облвиконкомом). Для рекреаційних цілей використовуються лише ті райони, які були відкриті до 1967 року. Відвідування печери спелеотуристами – тільки у супроводі провідника спелеоклубу «Кристал». Станом на початок 2007 року довжина печери сягнула 28 кілометрів. 27 серпня 2007 року чортківські спелеологи А.Мельничук, Ю.Зарембсьикий, С.Пасічник та Т. Позднишева на західному борті печери відкрили новий район. Нові продовження назвали «Глобальним районом» – його довжина 14 кілометрів – третина нині відомого лабіринту печери. Його дослідження тривають досі. Станом на початок 2010 року довжина печери Млинки добігає до відмітки 40 км. Печеру Млинки використовують для зимівлі та щоденного пристанку кажани чотирьох видів, серед них: два види нічниць, вухань та малий підковоніс. Кажанів можна зустріти не лише біля входу, а і у найвіддаленіших закутках печери. Вони чудово орієнтуються під землею і для пересування печерою часто використовують свої «траси». Саме «за шляхом кажанів» були відкриті деякі райони Млинків.

5.  Скала-Подільський замок — оборонна споруда в смт Скала-Подільська Борщівського району Тернопільської області. Пам’ятка архітектури національного значення. Замок розташований на високій скелі на правому березі річки Збруч. Має витягнуту форму, що зумовлено рельєфом місцевості. З трьох боків природний захист забезпечує річка Збруч та її стрімкі скелясті береги. З єдиного доступного південного боку — глибокий рів, кам’яний мур із виступаючою напівкруглою пороховою вежею. Поряд із нею — в’їзна брама, дістатися до якої можна було лише через підйомний міст. Упоперек замкової території розташований двоповерховий палац прямокутної форми, що поділяв внутрішнє подвір’я на господарське і парадне.

Давня назва замку і поселення при ньому — Скала над Збручем. Перший дерев’яний замок, на думку багатьох дослідників, збудований на місці давньоруського городища і зруйнований в часи монголо-татарського нашестя. На початку XVI століття Внаслідок майже щорічних татарських навал (1502, 1503, 1507, 1511, 1513 рр.) замок у Скалі вкрай занепав. У 1515 р. польський король Сигізмунд передав його у підпорядкування кам’янецькому старості Станіславу Лянцкоронському. Воєначальник посилив його гарнізонта арсенал гарматного озброєння. Але вже в 1516 р. під час наймасовішої з початку XVI ст. татарської навали місто і замок були спалені дощенту. Замок відбудовували, але татари ще кілька разів плюндрували твердиню, а напад волохів у 1538 р. остаточно її понищив. Якісно нова перебудова в Скалі розпочалася в середині XVI ст. і здійснювалася за модерною новоголандською системою замку бастіонного типу з потужним артилерійським озброєнням. Замок був захищений скелями та річкою з трьох боків і лише з півдня був доступним. З цього боку викопали глибокий рів, запустили в нього води Збруча, звели кам’яні стіни, В’їзну башту з підйомним мостом та монолітну Порохову башту. У 1620 р. Скалі довелось витримати облогу турецької армії, яка розгромила перед тим польське військо на Цецорі. І хоча фортеця була сильно пошкоджена попередньою облогою волохів, захопити її туркам не вдалося. А от в 1648 р. козацькі війська Богдана Хмельницького таки здобули твердиню і вигнали звідти польський гарнізон. Значних руйнувань замок зазнав у 1657 р., коли ним володів трансільванський князь Д’єрдь II Ракоці. А після захоплення у 1672 р. турками Поділля замок у Скалі остаточно занепав і вже не відбудовувався. В наш час збереглися чотириярусна порохова вежа, частина оборонних мурів, руїни вежі над Збручем та рештки палацу з залишками кам’яного орнаменту.

 

 

 

6.  Кам’янець-Подільський – місто, по якому можна гуляти вічність. (Руська брама, фортеця, ратуша та інші архітектурні пам’ятки) Річка Смотрич, що коло неї лежить Кам’янець, тече глибоким річищем, що його боки часто виглядають наче сторчові стіни. У тій місцевості, де стоїть Кам’янець, Смотрич своєю течією утворює дивну ключку, мало не кільце: обтікає навкруги високої гори і, не доходячи до свого річища на кілька метрів, повертає і тече далі, щоб увілляти свої води до Дністра. На тому острові стоїть так званий “город” — старовинна частина Кам’янця. У тім місці, де Смотрич, обійшовши острів, ніби сходиться з своїм річищем, стоїть на розі, що утворюється двома ярами, Кам’янецький замок. З’єднується він з містом вузенькою смугою скелі, що на ній вимуруваний так званий Турецький міст подібний до стіни. Смотрицьке річище завширшки тут 150—250 метрів. І замок і місто захищені глибокими ярами, боки котрих, утворювали природну фортецю.  

Опис давнішої Кам’янецької фортеці. Всі укріплення Кам’янця, поділяються на дві категорії: замок і міські фортифікації. Самий замок складається з двох частин: старого замку з мурами та баштами і нового замку з земляними валами та ровами. Фортеця була збудована ще до часів вогнепальної зброї, тому башти замку та міста були повністю кам’яними та мали кам’яні кронштейни і верхи, а не сучасні дахи, які були прилаштовані ймовірно вже за російських часів. План старого замку не має форми якоїсь правильної геометричної фігури; в загальному вигляді — це довгастий чотирикутник, що простягся на краю високого рогу гори від південного сходу до північного заходу. Ширина цього старого замку приблизно 50 м, довжина від півночі 135 м., від півдня – 160, а посередині 180 м. Площа замкового подвір’я приблизно ¾ гектари., а всієї площі з прибудуваннями 1,5 га. Новий замок значно більший; план його в загальному вигляді трапецієподібний з широким боком на північний захід. Ширина замку разом з валами сягає 250 м., а довжина в напрямку старого замку приблизно 220 м. Площа земляного замку з усіма валами має приблизно 3 гектари. А ввесь замок — і старий, і новий — займає площу приблизно 4,5 гектари.

Старий мурований замок (1544) оточений високими мурами і має 11 мурованих башт. В’їзд до замку зі сходу, з боку міста. Башти розставлено таким чином: по довжині замку з одного боку 4, з другого – 4, на західному боці на кінці дві з’єднані башти і одна – окремо з півночі коло річки. Місто, як вже було зауважено, являло собою теж фортецю, обведену сторчовими скелями та зміцнену мурами там, де треба було забезпечити слабші місця. По різних місцях на краях міста над скелями стояли башти. З них тепер зосталося 4: одна на західному боці міста і три на східному, з яких одна велика стоїть над скелею біля великої синагоги. Всі круглі башти мали загострені кам’яні верхи з кам’яними кронштейнами. Місто мало три брами : Ляську ( Польську ) з Вітряними воротами , Руську , Замкову з Красними воротами зі сторони замку Переночувати теж варто у місті, біля річки чи водоспаду наприклад.

 

7. Бакота — затоплене село. Входило до Колодіївської сільської ради Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Було розташоване за 55 км від залізничної станції Кам’янець-Подільський, недалеко від смт Стара Ушиця і с.Колодіївка (Кам’янець-Подільський район). У зв’язку з будівництвом Дністровського гідровузла рішенням облвиконкому від 27 жовтня 1981 року виключено з облікових даних.

Археологічні розкопки свідчать, що здавна вздовж берегів Дністра на цьому місці була розташована безліч язичницьких святилищ та капищ, а також кургани з жіночими похованнями, що свідчить про густе заселення цих територій починаючи з доісторичних часів. Існує також частково підтверджена підводними дослідженнями легенда про кам’яний відбиток стопи Будди, що знаходиться зараз на дні річки Смотрич Бакота вперше згадується у літопису 1024 року. У XIII столітті — велике місто, найважливіший політично-адміністративний центр Дністровського Пониззя (з XIV століття — Поділля), яке входило до Галицько-Волинського князівства. У XII столітті Бакота займала площу близько 10 гектарів з кількістю населення біля 2,5 тисяч чоловік. Сьогодні Бакотою умовно називаються місця вздовж берега Дністра, розташовані поблизу залишків монастиря. За даними метеорологів, у цьому районі існує своєрідний унікальний мікроклімат — середньорічна кількість тепла на 1 кв. м. тут рівнозначно ялтинському, а скелі й ліси захищають узбережжя Дністра від північних повітряних потоків. Мальовнича природа і романтичний імідж цих місць приваблюють сюди численні потоки паломників і мандрівників. Останні роки Бакота стала Меккою шанувальників «рольових ігор» і послідовників численних екзотичних релігій.

Бакота – прекрасне місце, щоб відпочити після тривалої мандрівки та зі свіжим та веселим настроєм повертатися додому)

Додому ми поверталися наступного дня поїздом з Хмельницького.