Категорія: Історія

Молодість

Рід Шухевичів належить до давніх, священицьких українських родин, відомих ще з XVIII ст. Шухевичі відігравали важливу роль у національно-культурному та політичному житті Галичини XIX-XX ст. З роду Шухевичів вийшла велика когорта визначних діячів: священиків, учителів, науковців, співаків, музикантів, юристів та військовиків.

Дідом Романа Шухевича був Володимир Шухевич – видатний громадсько-політичний діяч, педагог, етнограф, член Наукового товариства ім.Тараса Шевченка, автор монументального п’ятитомного дослідження “Гуцульщина”. Батько Романа, Йосип-Ярослав Шухевич був освіченою людиною, юристом високого класу, освітньо-культурним діячем. Мати Романа, Євгенія походила зі священицької родини і була культурно-просвітнянською діячкою на Радехівщині.

У родині Йосипа та Євгенії Шухевичів було троє дітей: Роман, найстарший син, Юрко і дочка Наталка. Роман народився у Львові 30 червня 1907 р. ( вул. Довбуща 2). Дитинство Романа минуло у містечку Краківці на Львівщині. У 1914 році його родина переїхала до Камінки-Струмілової (тепер місто Кам’янка-Бузька). Тут він закінчив початкову школу. З 1917 по 1925 рр. Роман навчався у філії Львівської академічної гімназії. Під час навчання у гімназії Роман мешкав у Львові у своєї бабусі Герміни Шухевич, і був під її опікою. У домі була велика бібліотека діда, з книжок якої Роман доповнював свої шкільні знання. В домі бабусі у деякий час квартирував полковник Січових Стрільців Євген Коновалець. 15-тирічний гімназист Роман не раз мав можливість порозмовляти з полковником. Зустрічі молодого Романа Шухевича із командиром Січових Стрільців мали, без сумніву, великий вплив на формування свідомості та характеру майбутнього бойовика УВО та ОУН.

У 1925 р. Роман Шухевич закінчив гімназійне навчання й склав натуральні екзамени (іспит зрілості). Лев Ярошинський, шкільний товариш, так характеризував тодішнього учня Романа Шухевича: « Він усім радо помагав [у навчанні], а робив це у такій субтильній [ ввічливій] формі, щоб не показувати свої вищості над другими або щоб когось другого не принизити. Він був скромним, але принциповим, працьовитим, дуже обов’язковим і на свій вік серйозним та при тім веселої, погідної  і лагідної вдачі, завжди приязно успосіблений [ налаштований] до своїх товаришів. Був дуже здібним учнем, зокрема в математиці та українській мові… До професорів відносився з пошаною. Виклади усіх професорів слухав уважно, стараючись зрозуміти та запам’ятати все, що даний професор говорив на лекції. Був дуже побожним. У церкві під час Богослужби був зосереджено зайнятий відправою… Вже в 6-му клясі Роман Шухевич став духовним провідником цілої гімназії».

У вересні 1926 р. він вступив до Львівської Політехніки на доорожньо-мостовий відділ. У 1934 р. закінчив університетські студії зі званням інженера. А на початку 1930-х він був студентом заочного курсу Музичного інституту ім. М.Лисенка у Львові за класом фортепіано. У  1928-1929 рр. Роман відбував військову  службу в рядах польської армії. Як студента його зразу направили  у старшинську школу підхорунжих, але  через деякий час звільнили з причини політичної ненадійності. Далі він продовжував свою військову службу рядовим гарматником в артилерійській частині на Волині.

 У «Пласті» і спорті

У роки навчання у гімназії та студій у політехніці Роман Шухевич був дуже активним членом «Пласту» та інших спортивних товариств. У гімназії Роман належав до 7 юнацького куреня ім. кн. Льва. Тоді ж він організував пластовий гурток під назвою «Ясний тризуб», а в старшому віці брав активну участь у таких пластових куренях як «Лісові чорти» та «Чорноморці». Саме під час навчання в політехніці Роман з своїми друзями-пластунами дав початок водному пластуванню, формуючи 10 курінь УСП «Чорноморці». «За студентських часів у Львові “Чорноморці” щонеділі після ранішної руханки на площі Сокола-Батька йшли гуртом на “дванадцятку” до Успенської /Волоської/ церкви. І тоді тут ніколи не бракувало ні одного, ні другого „Шуха”. Роман як шкільний товариш мойого старшого брата й друг з Пласту, часто приїздив на вакації до Дори, чи то з гуртком друзів-боєвиків з ОУН, щоб в Карпатах відбути військові вправи з наказу Краєвої Екзекутиви, чи то з гуртком “Турів”, що складався з хлопців переважно з-поза Пласту, але які напевно всі разом належали до ОУН, чи то з гуртком пластунів, щоб відбути одну-другу мандрівку в Карпати, серед яких лежала парафія мойого батька. Роман любив перемагати простір в завзятих мандрах, плавати дарабою по Черемоші, якою сам залюбки кермував, змагаючись з вправними гуцулами. Він пройшов всі Ґорґанські й Чорногірські верхи ще юнаком, а коли повернувся з далеких мандрів, залюбки нам розказував свої переживання» – такі  спогади залишив про Романа о. Богдан Ганушевський , ЧМ.

Від 5 до 10 серпня 1925 року віковічні скелі Бубнища приймали 205 пластунів з 16 осередків на Другій крайовій пластовій зустрічі. Усі, хто там був, запам’ятали страшну бурю і зливу у першу ж ніч, а також геройський вчинок молодого “Шуха”. Який  виліз на скелю на якій майорів ще старий австрійський прапор, зняв його і встановив синьо-жовтий (пам’ятну таблицю, яка інформує про геройський вчинок Романа Шухевича, на скелі в Бубнищі встановили львівські пластуни 2009 р).

Життя у Пласті дало юному Шухевичу прекрасне знання картознавства та теренознавства, що у військових операціях мало першочергове значення. Та найголовніше, що дав Пласт своїм членам, – це виховання високої моралі, сильної волі, а передусім – формування активного патріота української нації.

Роман належав до числа найкращих спортсменів Львова. Улюбленими видами спорту Романа Шухевича були футбол, баскетбол, волейбол, біг, плавання. Також Роман був серед засновників Карпатського Лещетарського Клубу. У 1923 р. на спортивних змаганнях ( Запорозьких іграх) Роман встановив рекорд у бігу з перешкодами на 400 метрів та у плаванні на 100 метрів. Його пластовий друг Володимр Янів, так висловлювався про тодішнього пластуна Романа: « Шухевич Роман, чи найкраще Шух, як його звали друзі, був людиною в повнім розумінні того слова: він любив життя і хотів жити; його життєрадісність робила його вічно юним… Як всесторонній спортовець, мандрівник, турист належав Шухевич до того покоління, яке українській нації подарувала пластова організація й для якої сміх у найтяжчих умовах був законом. Це покоління шукало в життєрадіснім змаганні заправи [гарту] до боротьби й вчилося бачити життя як вічну велику гру…».

Діяльність в УВО

Роман Шухевич  уже в старших класах гімназії мав зв’язки з  членами Української Військової Організації. А після створення ОУН став її членом.У 1930-1934 рр. Шухевича (псевдо «Дзвін») було призначено бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН. «Дзвін» стає організатором нападу на радянське консульство у Львові, експропріаційних актів, атентатів на польських шовіністів комісара Чеховського та посла сейму Голуфка, і безпосередньо здійснив замах на шкільного куратора Собінського. У цей час, а саме 1930 р. Роман одружується з Наталією Березинською.  У них згодом народилося двоє дітей Юрко та Марійка. Та вже у 1934 р. у зв’язку з вбивством  міністра Пєрацького, поліція провела масові арешти серед української патріотичної молоді. У 1935 році на Львівському процесі Роман був засуджений. Вийшовши з ув’язнення в 1937 році засновує у Львові першу українську рекламну фірму “Фама”. І був, до речі, дуже успішним бізнесменом. Через свій рекламний бізнес Роман Шухевич допомагав фінансово ОУН і колишнім політичним засудженим, які не могли знайти роботи, але були патріотами, інтелігентними та добре надавалися до праці.

Діяльність у Карпатській Україні

У жовтні 1938 р. на Закарпатті постала незалежна Карпатсько-Українська держава. Роман Шухевич організував фінансову допомогу для уряду Карпатської України, висилає членів ОУН для діяльності в Карпатській Січі. Наприкінці грудня 1938 р. разом з Іваном Бутковським — «Гуцулом» нелегально перейшов польсько-чехословацький кордон і добрався на Різдво 1939 р. до міста Хуст. Тут він разом із провідними членами ОУН створив Генеральний штаб національної оборони Карпатської України. В обов’язки поручника «Бориса Щуки» (тодішнє псевдо Романа Шухевича) входило поповнення Січі кадрами, організація фінансової допомоги та зв’язку. Під час нападу угорської армії на Карпатську Україну поручник «Щука» брав активну участь у боях.  Та після окупації Карпатської України у березні 1939 р. Шухевич добирається до Австрії, а згодом до Польщі.

Розвал Польщі та нова політична дійсність висуває Романа Шухевича на позицію Крайового Провідника Західних Окраїн Українських Земель. Весною 1941 року Проводові ОУН вдалося домовився з німецьким командуванням про вишкіл української військової частини – Українського  легіону, який мав воювати на території України проти більшовицьких окупантів за відновлення державності. Роман Шухевич погодився очолити його з розрахунком, що у майбутньому Легіон зможе стати базою для формування української армії. Після інтенсивного вишколу Український легіон 18 червня від’їхав до Ряшева, а 30 червня прибув до Львова, де того ж дня було проголошено Акт відновлення Української держави. Німецька влада поставилася до цього вкрай вороже. Голову Проводу ОУН Степана Бандеру та Голову Державного Правління Ярослава Стецька було арештовано. У зв’язку з цим Легіон відмовився від подальшої служби в німецькій армії, Роман Шухевич, знаючи, що всіх старшин арештують, непомітно зник, так чином знову опинився у підпіллі.

Головний командир УПА

З січня 1943 р. в житті Романа Шухевича почався новий етап діяльності як Провідника й Командира національно-визвольної боротьби проти німецьких і російських окупантів. Після втечі з-під німецької варти він зв’язався з Проводом ОУН та приєднався до боротьби, очоливши військову референтуру. У травні став членом Бюро Проводу ОУН, згодом — Головою, а у серпні 1943 р. на III Надзвичайному великому зборі ОУН був обраний Головою Бюро Проводу ОУН і призначений Головним командиром УПА. Разом із Олексою Гасином, Дмитром Клячківським, Василем Івахівим, Василем Сидором, Олександром Луцьким та Дмитром Грицаєм Роман Шухевич творить підпільну Українську Повстанчу Армію (УПА).

За керівництва Шухевича відбулася подальша еволюція ідейно-програмних засад націоналістичного руху, що відображено в Постановах III Великого збору ОУН. У них підкреслено, що ОУН бореться: проти всіх видів тоталітарних систем; за побудову демократичного державного порядку в Українській державі; за право кожної нації на самовизначення; проти імперій та імперіалістів. З метою об’єднання всіх національно-державницьких сил українського народу в боротьбі за державну незалежність 11-15 липня 1944 р. з ініціативи ОУН та особисто Романа Шухевича було скликано збори, на які прибули представники діючих в Україні політичних організацій. У результаті нарад було створено Українську Головну Визвольну Раду, яка стала найвищою владою під час боротьби за Українську Самостійну державу. Виконавчим органом УГВР був Генеральний Секретаріат, Головою якого обрали Романа Шухевича — «Лозовського».

Під час німецької окупації України Роман Шухевич переховувався переважно в лісах, а від серпня 1944 р. з приходом радянської влади — у селах. Зиму 1947-1948 р. Р. Шухевич провів у Львові, в будинку на вул. Кривій. Від весни 1948 р. до загибелі Головний командир УПА перебував у с. Білогорща. До сьогодні немає достовірних відомостей як загинув і де знаходиться останній земний прихисток головнокомандувача УПА.

Пропоновані варіанти вшанування пам’яті Романа Шухевича:

• відвідати музей у Білогорщі;
• провести теренову гру в Білогорщі чи організувати квест у місті;
• переглянути фільм Нескорений;
• організувати змагання з плавання, футболу, баскетболу, волейболу чи бігу;
• організувати заняття з співу, вивчити пісню Хорунжий та поспівати інших повстанських пісень;
• організувати мандрівку в Карпати чи покататися на лижах.

Джерела: Василь Кук Генерал-хорунжий Роман Шухевич Головний Командир УПА.— Львів, 2005;         http://shukh.org.ua/

Західноукраїнська Народна Республіка —(скорочено — ЗУНР; до 13 листопада 1918 року — Українська Держава) — короткочасна держава, створена у Східній Галичині після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорщини. Проголошена 19 жовтня 1918 року у Львові. 1 листопада, в результаті Першолистопадового повстання, взяла контроль над більшістю територій, на які претендувала. 22 січня 1919 року формально об’єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву Західні області Української Народної Республіки (ЗО УНР), що, однак не мало практичних наслідків…

Решта матеріалу в презентації

Після осягнення докторату 1909 р. та складання іспиту 1911 р. О.Тисовський став заступником учителя в Українській академічній гімназії у Львові.
Це був час, коли серед молоді різних національностей, також серед української молоді, були пошуки за чимось новим, за створенням організації, що відповідала б потребам молоді, вдовольняла б її патріотичні почування.
Все це утверджувало Тисовського в переконанні, що і для української молоді потрібно якоїсь організації для її національно-патріотичного виховання.
Передумуючи й укладаючи принципи й організаційні рамки для молодіжної організації, української за своїм характером і змістом, Дрот приглядався одночасно до організованого життя інших національностей у Львові. В організаційному житті польської молоді постала саме «гарцерська» організація, побудована на організаційно-ідеологічних принципах скавтінгу (“Скавтінг фор бойс”). Тисовський поцікавився англійським скавтінгом та познайомився з його принципами з книжечки польського автора Малковського “Скавтінг”. Багато дечого в ній йому сподобалось і він вирішив дещо із того включити у виховний план, який укладав для молоді нашої гімназії, і який, до часу, поки він познайомився із принципами скавтінгу, був майже закінчений.
Тисовський запитав своїх учнів, чи знають вони щось про англійський скавтінг. Відповіли, що не знають нічого, але хотіли б якось організуватися.
Він обіцяв їм підготувати план праці поза шкільним навчанням і такий план Дрот приніс їм на наступну лекцію. План нав’язував до традицій Запорізької Січі та життя козаків, але й включив до нього багато правил із скавтінгу, оскільки вважав доцільними й корисними для організації.
Майже цілий клас згодився на такий план праці і відповідно до нього всі ті, що зголосилися, почали працю згідно з тим планом. Всіх поділили на гуртки. Вони відбували свої сходини у приміщенні природничого кабінету гімназії.
Програму сходин укладав для них Тисовський, але вимагав також, щоб вони теж думали, що на сходинах треба робити, чим програму збагатити.

Ведучи таку працю з своїми учнями, Дрот не був свідомий того, що на таку працю треба б було мати дозвіл дирекції гімназії. Програми сходин наших гуртків він вивішував у коридорі школи. Інші учні, не члени гуртків, читали ці оголошення, росло зацікавлення працею, а зі сторони дирекції не було ніяких заперечень, виглядало так, що вона приймала це мовчки до відома.
Зате у конференційній залі інші учителі – Іван Боберський, Мирон Федусевич, Юліан Лещій, часом говорили зі Олександром Тисовським і між собою на тему його праці з учнями поза обов’язковими годинами навчання. Одного разу при нагоді таких розмов, Лещій висловив погляд, що треба б хлопців також “муштри” вчити. Загально ж всі вчителі апробували таку працю і висловлювали побажання, щоб “Тисовський тим далі займався”.
При одній нагоді розмова зайшла про те, як цю організацію назвати, щоб їй присвоїти українську назву, що була б наближена значенням до англійського слова “скавтінг”. А було це якраз після якоїсь статті у пресі про життя кубанських козаків-пластунів, які діяли в оборонній боротьбі проти кавказьких племен. Іван Боберський, посилаючись на характер діяльності і потрібні вмілості цих козаків-пластунів, сказав, що і членів учнівської організації треба б назвати пластунами, бо вони стараються виробити в собі вмілості, якими відзначалися козаки-пластуни. Назва запропонована І.Боберським сподобалася і була прийнята, але виринуло питання як назвати саму організацію пластунів. На це Боберський, який був, сказати б, спеціалістом у творенні термінів руханково-спортивного життя, сказав: коли члени організації є пластуни, то їх організація повинна називатись просто “ПЛАСТ”. Таким способом Пласт завдячує своїй назві І.Боберському.
Ведучи працю з учнями, як пластунами у гуртках, він вимагав від них, щоб добре вчились і щоб своєю поведінкою не давали причини іншим вчителям нарікати, начебто праця у наших гуртках не дозволяє їм як слід присвячуватись науці в школі. Це могло б спричинити шкоду нашій пластовій праці.
Вплив Тисовського у тому напрямі добре діяв, учні були пильними в шкільних заняттях, учителі були ними задоволені.
У другій половині 1911 року Дрот отримує стипендію і виїжджає на курси океанографії до Бергена в Норвегії. Там був шість місяців і в тому часі Пласт не був дієвим.
Коли на початку 1912 р. Тисовський повернувся із Норвегії, то пластуни самі прийшли і запитали, що буде далі. Тисовський відповів, що ми повинні нашу працю продовжувати.
Поміж учителям гімназії Тисовський старався виробити Пластові добре ім’я, в’яжучи навчальну роботу школи з виховною роботою Пласту. Деякі із учителів повністю розуміли й оцінювали наміри та йшли на зустріч, інші ж були незадоволені, нарікали на пластунів і навіть робили їм труднощі. Наслідком цього деякі з учнів змушені були покинути працю в Пласті.
З Тисовського класу та інших близько сорока учнів склали успішно пластовий іспит. Треба було тепер провести їх заприсяження.
Дату присяги устійнено на 12 квітня 1912 року у шкільній залі. Дрот доповів у школі, що по шкільній науці відбудуться пластові сходини із поданою програмою, яка включала присягу пластунів. Текст присяги уклав Дрот.
До участі у пластових сходинах він запросив директора Кокорудза та секретаря гімназії Лещія, а також учителів-симпатиків нашого Пласту – Федусевича і Янева.
Присягу склали пластуни організованим гуртом, а після того вони віддали приписані посвідки їхньої домашньої опіки із згодою на їх участь у пластовій організації і праці в ній.
Церемонія цієї першої в історії Пласту присяги була властиво формальним заснуванням Пласту, бо ті, що склали присягу, були відтепер дійсними пластунами–учасниками.

Польова стійка — це обезпечення на постої, складається з трьох людей (провідник і два зірці). Завдання польової стійки -забезпечити відділ на постої!

Обов’язки п. с.: — Перш за все стійковий мусить пам’ятати, що життя його друзів, яких він обезпечує, в той час залежне від нього. Він мусить собі виробити почуття відповідальності та пам’ятати, що несумлінна служба на стійці може принести смерть для його друзів і для нього самого.

Тому стійковий під час служби на стійці всю свою увагу, весь свій зір та слух мусить спрямувати перед себе, то значить, у ворожий бік. Сам стійковий повинен бути гордий з того, що має змогу стояти на стійці зі зброєю в руках в обороні Батьківщини.

Стійковий, виходячи на стійку, мусить знати:

• кличку, умовлені знаки для зв’язку з чатою (як свист, ракета і т. п.);
• число: місце стійки і сусідниіх стійок;
• відтинок зорення;
• на які предмети в терені треба звертати увагу;
• відомості про ворога на свойому відтинку;
• місце чат, (місце ворога);
• власні відділи на передпіллі;
• дорога відвороту в разі наскоку ворога.

Праця п. с. вдень: стійковий мусить на своє місце заходити так, щоб його ніхто не помітив спереду. Місце мусить бути таке, з якого можна добре зорити. Стійковий мусить у терені добре зашитись (замаскуватись) і стояти яких 400-500 м від місця чат.

Місце вибирати десь на горбку чи на дереві, щоб якнай­більше терену засягнути своїм зоренням. Прийшовши на стій­ку, стійковий зорить, починаючи від себе, з-під ніг, так дале­ко, як лише може оком сягнути й відтак очима веде до себе; і так цілий час. При тому цілий час не відвертає уваги від своєї роботи. Всякі відомості про ворога подає своєму командирові умовленими знаками, не оглядаючись назад.

Уночі в закритому терені: стійковий стоїть ближче своєї хати, яких 100-150 м. Уночі користується більше слухом, як зоренням. Стійка стоятиме десь близько доріг чи десь в долині, де на горбок на тлі неба все видно. (Вночі з горбка чи з дерева в долину нічого не видно й не чути.)

Поведінка: стійкового на стійці обов’язує тиша. Не вільно йому залишати місце стійки, сходитись із другими стійковими на балачки і т. п. Не вільно заснути, курити, співати чи гомоніти, входити з ким-небудь в якісь розмови, полагоджу-вати фізіологічні потреби, відкладати, або віддавати кому-небудь кріс, навіть своїм зверхникам, і то найвищим, бо це все відвертає увагу стійкового від праці та зраджує становище стійки, а його зрадити не вільно. Сам стійковий у той час не обезпечує відділу, бо його увага звернена на інше місце.

Коли стійковий на стійці тяжко захворів, нпр. мліє чи діс­тав атаки серця і т. п., він прикликає когось зі своїх друзів, щоб зголосив до командира чат. Якщо біля нього немає нікого близько, а він такий хворий, що не може далі стояти, тоді він одним вистрілом алярмує чату, і йому прийде зміна. Одначе сьогодні, в наших обставинах, де кожний стріл є алярмовим, не треба стріляти, а таки когось покликати умовленим знаком, свистом чи подібним засобом зв’язку.

Стійковий на стійці, обсервуючи свій відтинок терену, му­сить слідкувати, щоб ніхто не підкрався до відпочиваючих відділів. Звичайно, ворог, який хоче заскочити відділ, буде ста­ратися оминути наші п. с. Стійковий готовий у кожний мент до бою. Кріс тримає готовий до вистрілу, багнет (штик) на крісі, гранат загострений.

Якщо якась підозріла людина підходить до стійкового, стій­ковий відразу бере її на ціль і веде до себе та підпускає на яких 20-30 м [на мет гранати]. Сам залягає на становище і стримує прохожого словами — “стій”, “кличка!”. Крикнути треба так, щоб прохожий почув. Якщо він по одноразовім затриманні не стане, стійковий стріляє. Якщо ж прохожий знає і подає кличку, стійковий голосить: “Дорога вільна” і пускає прохожого. Якщо прохожий не знає клички, тоді стійковий командує “Обернись”, “відкинь зброю”, “руки вгору” і кладе його “долів”. При тім загювідає прохожому, що буде стріляти, якщо він ворухнеться. (Стійковий мусить заглягти на становищі, тому що коли стій­ковий затримав прохожого “стій” той може на нього сипнути вогнем з автоматичної зброї чи кинути на нього гранату).

Стійковому на стійці не вільно людей легітимувати, реві­зувати, а тримати їх до зміни або покликати когось з чати. В разі, коли йдуть до командира якісь зв’язкові і просять, щоб стійковий запровадив їх до нього, стійковий не сміє залишити місця стійки, а заводить їх до свого командира чат,

На випадок, коли стійковий затримав прохожого “стій”, а прохожий кричить “свій” — стійковий також не сміє його про­пустити, а кладе його на землю. Прохожого треба знати, хіба що він знає кличку, або якщо стійковий знає його особисто. При тому стійковий не сміє відвертати увагу від дальшого Обсервування свого відтинка терену.

Коли стійковий затримав якогось прохожого і його тримає, прохожий може пробувати викупитись у стійкового та обіцяє йому що-небудь; стійковий мусить пам’ятати, що погодитись на таку пропозицію — це найбільший національний злочин. Коли б стійковий відпустив такого типа, то за хвилину пропав би й він, і всі його друзі. Такого злочину стійковий не сміє допуститись. Стійковий не сміє в тому випадку ні з ким вда­ватися в розмову.

В разі, коли надходить більший ворожий відділ, стійковий повідомляє свого командира (чату). Сам залягає на становищі і трьома стрілами (в бік ворога) алярмує своїх. Одначе стійковий сам не сходить з місця стійки. Він, залягши на становищі, разить своїм вогнем ворога так довго, аж поки наш відділ розгорнеться до бою; тоді стійковий вертається визначеною згори дорогою до своїх. Ця дорога мусить бути така, щоб стійковий, вертаючись із місця стійки, не перешкоджав вести вогонь своїм відділам. Крім того, стійковий, відходячи, мусить уважати, щоб наш відділ не взяв стійку за ворога.

Стійковий мусить також глядіти, щоб на стійці не стрілити ненавмисне. У разі, коли стійковий стрілив до якогось прохо­жого, а той відразу впав (зайняв становище), тоді стійковий влучним вогнем старається знищити його.

Зміна стійки: зміна підходить до стійкового, старий стій­ковий стоїть ще на стійці, не перестає ще зорити, а зорить до того часу, аж новий стійковий вдивиться в поземелля і пізнає його предмети. Коли новий стійковий приглянеться до позе­мелля, тоді старий передає йому стійку. Подає йому все те, що в терені він завважив за час своєї служби, а саме: на які пред­мети й на яке місце треба звернути спеціальну увагу, які рухи на передпіллі, чи проходив хтось з підозрілих людей, звідки й куди, чи чути якісь голоси, шелести чи помітно якісь рухи ї т. п. Коли стійковий голосить новому: “стійку в порядку пере­дав”, а новий відповідає: “стійку в порядку прийняв”, тоді ста­рий стійковий відходить до своєї чати.

Стійковий, виходячи на стійку, мусить бути готовий 15 хви­лин перед відходом. За той час командир, який випроваджує стійкового, мусить переказати стійковому його завдання і прига­дати всі його обов’язки. Тільки тоді стійковий може відійти.

Загальна характеристика елементів тактики реґуляриої й партизанської армії
Коли брати за основу реґулярну армію, що діє в нормальних умовах державного життя, то засоби й можливості партизанських відділів у порівнянні з нею дуже малі й обмежені. Але зате партизани завдяки своїм малим відділам та використанню маневру й руху за певних теренових умов і воєнних хитрощів можуть піднести ефективність (успішність) своїх бойових дій до тієї міри, що вона може в певних умовинах майже зрівноважити числову, організаційну й технічну перевагу ворога.
Розглядаючи поодинокі елементи, що мають вплив на тактику, хочемо вказати на їх додатні чи відемиї сторінки на партизанські дії.
Щодо питання співвідношення сил, то сили ворожої регулярної армії, що має ще на допомогу поліцію та
напввськові чи поліційно-військові формації (в часі миру якраз поліція веде боротьбу з повстанцями), дуже часто й десятикратно переважають сили повстанських відділів. Вони (ворожі сили) теж краще вивіновані, вишколені, узброені та мають добре вишколений командний склад.
Партизанські відділи, звичайно, малі, слабше вишколені (багато зовсім ні), гірше вивіновані, різно узброені, та не мають таких фахових, вишколених старшинських кадрів.
Ці недоліки партизанських відділів у великій мірі рівноважать: кращий моральний стан (відвага, завзяття, риск, посвята) повстанців та ідея, за яку вони борються (знають, за що борються), загартованість на холод і голод, партизанська вигадливість і винахідливість (з десятистрілок роблять ручні кулемети, переробляють советські набої до німецької зброї і т. д.), максимальне й найкраще використання тих засобів, що їх мають. Вишкіл поодиноких повстанців переводиться і поповнюється досвідом, здобутим на полі бою, та вирівнюється спритом і воєнними хитрощами партизанського командира.
Крім величезної численної переваги, ворог має над повстанськими відділами ще й таку ж велику технічну перевагу, а саме: важку зброю піхоти (важкі кулемети), артилерію, танки, літаки. Щоб могти цю колосальну технічну перевагу ворога бодай частково зрівноважити, партизани діють малими відділами, в закритому, важкопрохідному терені, використовуючи для своїх дій всі природні перешкоди й ніч та в широкому маштабі маневри й рух. Таким чином вони не дають ворогові змоги використати проти себе цієї так великої технічної переваги. Вони стараються представляти собою надто малі для ворожої техніки цілі, (шляхом роздрібнення), що легко губляться в терені, швидко зникають, і до яких неможна дібратися важкою, зброєю.
Зрештою партизани стараються нищити всі ці технічні засоби ворога, де й як тільки це можливе, недопускати їх на поле бою шляхом нищення мостів, складів пального, гаражів і т. д.
Дуже велику перевагу над партизанськими відділами дає ворогові політично-адміністративна організація терену та засоби транспорту і зв’язку (районні осередки, станиці, МВД-МҐБ, шляхи, авта, залізниці, телефони, телеграфи, радіостанції і т. д.). Зорганізований та впорядкований терен дає ворогові сильну оперативну базу, можливість швидкої комунікації та перекидання частин у терені, де появилися партизани. Тому при всяких діях партизанські командири мусять брати це до уваги і, або старатися ці засоби організації терену (адміністрація), зв’язку й комунікації нищити чи знешкідливлювати, або так вести дії, щоб ворог не міг їх (тих засобів) використати проти нас (блискавична поява, чин і зникнення відділу, використання умов терену й ночі, сувора конспірація, заздалегідь приготовані місця відступу і скриття та тому подібне).
Кожна регулярна армія в нормальних умовах діє звичайно вздовж якогось фронту, маючи перед собою ворога, а за собою — запілля (базу), з якої вона черпає поповнення, і яке дає змогу на відпочинок вичерпаним в бою частинам та на лікування ранених і хворих.
Партизанські відділи того всього в такому розумінні не мають. Ворог кругом них, вони мусять діяти серед ворога, не маючи ніякого ні запілля, ані найменшого зовсім спокійного і безпечного кутка. Полем бою партизана — цілий окупований терен, фронт на всі сторони, кожної хвилини можливість зудару чи зустрічі з ворогом. Партизан мусить бути вічно насторожений, вічно готовий до бою. Мусить уміти чувати, навіть у сні.

Це незвичайно важливий момент, що дуже дається в знаки партизанам. Цю від’ємну сторінку партизанської дійсности можна почасти зрівноважити. Зрівноважується вона з однієї сторони створюванням частими наскоками на ворога й засідками такого самого стану непевности й нервового напруження і для ворога (постійна непевність і нервове напруження «з’їдають» моральні сили ворога), з другої сторони прихильністю, жертвенністю і допомогою населення (харчами, вивінуванням, переховуванням партизанів, здорових, хворих і ранених, розвідкою, тощо) та зарадністю самих партизанів (здобуванням зброї та вивінувания в ворога, конфіскатою ворожого майна з колгоспів, молочарень, магазинів, тощо). При цьому повстанці повинні дуже вважати на те, щоб не надуживати доброї до нас постави населення нерозважними кроками (иеконспіративною поведінкою й непотрібним наражуванням населення на небезпеку) та всією своєю поведінкою, ширенням наших кличів і вказуванням на займанницько-руїнницьку політику ворога, проти якої ми боремося, старатися з’єднувати собі це населення.
Населення в районі постійних дій партизанів є звичайно своє і прихильне до партизанів (чи то бодай невтральне). Це дуже улегшує партизанам роботу. Але щоб користі з населення були ще більші, то треба над цим постійно працювати — виховувати населення. І то не тільки політичне щодо цілів нашої боротьби, ворожої руїнницької політики, але й практично щодо поведінки у стосунку до ворога (конспірація, фальшиві інформації для ворога, розвідка для нас, пропаґанда серед ворожих частин, саботування доручень ворога, тощо); і то виховувати не тільки словом, а й усією своєю поведінкою (також конспіративною). Бо шкода кожного нашого слова, коли хоча б найменшим своїм ділом заперечено те, що говоримо (напр., не кажемо говорити про організаційні справи, а самі говоримо!). Обов’язком кожного партизана є звертати увагу довкілля на похибки, що їх воно робить.
Однак, яке добре й яке прихильне не було б до нас населення, ми ніколи не повинні говорити йому ні про які організаційні справи (особливо про персональні, про завдання, чи проведені дії, про місця побуту, спроби руху, квартирування, воєнні хитрощі, власні втрати, стан зброї). Бо навіть серед найкращого гурта може трапитися зрадник, або вістка, навіть у добрій вірі подана, може так поширитися, що дійде до сексота.
Дуже велику прислугу партизанам при виконуванні їх завдань можуть зробити терен та відповідне використання пори дня й погоди та вміння достосуватися до довкілля (маскування). Але ці речі треба постійно студіювати і знати. Партизан мусить вміти ходити з відкритими очима, мусить вміти дивитися (обсервувати), бачити (помічати) й запам’ятувати собі бачені речі та використовувати досвід.
Це може комусь на перший погляд видаватися маловажною річчю. Але це дуже важливе, зокрема ж для умов партизанського життя, і воно нераз рішає про успіх партизанських дій та про життя чи смерть окремих людей, а то й цілих відділів.
У нас в загальному на ці справи в минулому не звертано уваги взагалі, або ж дуже мало (через відсутність туристики в мирних часах). Пересічно наш громадянин заледве слабо знає свою найближчу околицю (4 до 5 км довкруги свого місця проживання). Нераз коли треба обминати якийсь небезпечний пункт, виявляється, що зв’язковий крім головної дороги чи стежки вже не знає інших, вночі не орієнтується в терені, блукає, нераз усю ніч водить людей по полях. Добрий партизан повинен добре знати свій терен так, щоб у найтемнішу ніч міг дати собі раду в усіх напрямках. Він повинен знати всі стежки, всі проходи, дороги навпростець, закриті місця, броди, терен, куди закрито можна підійти, чи перейти, де можна скритися, зробити засідку, тощо так, щоб у потребі не мусів шукати на мапі, чи розпитувати, але щоб уже сам це знав. Це тимбільш важливо, що ворог також уважно студіює терен. Напр., раз чи двічі емґебист побуде в селі і вже знає всі підходи, закриті місця, стежки, тощо.
Особливо, коли знаходимося в якомусь терені перший раз, то повинні старатися зараз таки пізнати його та добре зорієнтуватися в нім (де, які місця добрі для відступу, звідки може зайти ворог, де поставити стійки, тощо). І постійно, куди б ми не йшли, завжди повинні студіювати терен, запам’ятувати собі нові завважені речі, або їх зміни, чи то поодинокі предмети, важливі об’єкти (мости), оцінювати їх під кутом партизанських дій і можливостей використати чи потреби знищити їх.
Щодо пори дня, то слід пам’ятати, що кожна пора має свої злі і добрі сторінки. Вдень нас далеко видно, але й ми дальше бачимо. Зате вдень ворог, особливо в відкритому терені, може краще використати проти нас свою численну й технічну перевагу (тому то «ніч наша і ліс наш»). Для того теж партизани використовують денну пору тільки для дій (рухів, бою) в закритому терені, чи то, коли до того змушені обставинами.
Ніч, зокрема ж темна, прикриває усе. Поле зорення вночі дуже обмежене і не дає ворогові змоги на вільний обсервований вогонь, особливо ж важкої зброї, та на належне використання технічної, а почасти й числової переваги (бо розгортання сил утруднене); ніч унеможливлює справне керування боєм і дуже часто доводить до грубих тактичних промахів сутичок поміж власними відділами, (заблукання, тощо). Ніч підсилює момент непевности і паніки. Тому то добре зорганізований і зіграний, навіть невеличкий, відділ, що має добру розвідку, може нанести величезних втрат і вдесятеро сильнішому ворогові. Момент заскочення грає при тому дуже важливу ролю.
Однак при нічних боях слід теж пам’ятати, що ворог може вжити світляних ракет і прожекторів. Тому слід старатися, наскільки це можливе, підходити до ворога закритим тереном.
З другої сторони ніч має для партизанів і деякі свої відємні сторінки. Вночі поле зорення і для нас дуже обмежене, тому легко наскочити на ворожу засідку, ворогові в самі руки, або розгубитися. Тому слід пам’ятати про обезпечення, зв’язок і місце збірки та кличку на випадок розбиття.
Вночі дуже добре все чути. Нераз найменший шелест, чи шепіт, скрипіння взуття чи шелестіння одягу чути на далеку відстань, зокрема ж «по росі». Тому, слід старатися ходити й говорити якнайтихіше, постійно приставати й наслухувати, старатися, щоб не бряжчала зброя й виряд та не скрипіло взуття.
Слід пам’ятати про колір убрання (маскування), особливо ж в ясні ночі. Не добрі тут барви: біла, чорна й загалом темні. Не дуже добра й темнозелена. Найкращий тут «вибляклий», полинялий дреліх такий, як у ньому ходять большевики, або ясносіра барва (мішанина ясніших і темніших барв). На дорогах і на дуже сухій землі, чи стерні, надається вночі вилиняний, дуже ясний дреліх, або ж дуже ясносіра барва.
Слід пам’ятати, що навіть у найтемніші ночі добре видно силюет людини на тлі неба (при переходах через хребти гір), далі — що проти місяця видно краще, бо бачимо затінену частішу предмету чи особи, ніж як маючи місяць за собою (в білому світлі місяця контури й барви зливаються), особливо, коли барва предмету чи одіння достосована до барви довкілля; слід пам’ятати, що рух дуже зраджує — впадає в очі. Слід пам’ятати, що в світлі не вільно бігти, бо помітять.
Таких способів тисячі: їх у такому загальному огляді годі й перелічити, то ж взято лише декілька прикладів. Ті речі зрештою треба уважено студіювати й розвивати щораз дальші способи. Найкраще вчитися тих речей тим, що обсервуватимемо себе і других та проводитимемо відповідні вправи — навіть в часі маршу чи на стійці. Напр., двоє людей говорить потихо, а третій, відійшовши на деяку відстань, прислухається і стверджує, з якої відстані вже було чути шепіт. Тоді на зміну йде другий, і т. д. Або ще так: один стоїть на місці, а другий іде раз проти місяця, а раз у протилежний бік і тоді інші стверджують, на скільки кроків було видно особу, чи предмет в одному й другому випадку. Потім можна ще стосувати зміну барв одягу, тощо. Коли приходиться нам іти рівнобіжно до дороги так, щоб з дороги нас не було видно, то найкраще спершу поставити одного повстанця близько дороги, щоб ствердив, на якій відстані від дороги вже справді не було видно окремих людей, чи групи осіб (група бо завжди скоріш впадає в очі). Тільки таким способом може партизан легко навчитися ходити вночі й добре маскувати себе.
Лиха погода (дощ, сніг, завірюха) помітно влегшує виконання даного завдання (дії), але ж зате куди більше вичерпує людей; тоді завжди слід подбати про приміщення і відпочинок після дії. Вплив такої лихої погоди на ворога — психічний і фізичний, такий самий, як і вплив ночі; слід пам’ятати при ній про момент заскочення.
Щодо вивінування (одяг, взуття, мапи, компаси), прохарчування і санітарних справ, то партизани не мають ніяких певних постійних баз, як це є у випадку регулярної армії. Вони залежні від того, що здобудуть собі від ворожих відділів, з маґазинів, молочарень, колгоспів, або ж дістануть від населення. Повстанець повинен вміти переносити брак того, чи іншого, повинен бути загартованим на спрагу, голод і холод. Він не повинен вимагати для себе від селян речей, яких вони самі не мають, чи не їдять (бо й таке бувало). Очевидно, що коли партизанові хтось не хоче дати їсти, хоч має й може, то цей не стане церемонитися й забере силою, однак тільки в випадках виразної неприхильности, чи ворожого наставлення даної особи.
Про санітарні справи (лікування хворих і ранених) треба вже заздалегідь подумати. Треба мати під рукою малу аптечку, бодай з найконечнішими речами, та когось (санітар, медсестра), хто дбав би про санітарні справи, і хто на тому розуміється, вмів би дати бодай першу поміч. Це має у відділі дуже велике значення, не тільки матеріяльне (допомога хворим), але й моральне.

Конспірація — основний елемент партизанської тактики
Тепер торкнемося ще трьох дуже важливих чинників, від яких остаточно залежить успіх чи неуспіх бойових дій партизанських та боївкарських відділів, а разом з тим і доля всього визвольно-революційного руху поневоленої нації, а саме: конспірації, розвідки й досвіду.
Конспірація — це основа кожного нелегального (підпільного) руху поневолених націй, руху, що нераз мусить тривати цілі десятки років (ОУН в часі польської окупації ЗУЗ, СВУ на Наддніпрянщині і нелегальні організації в царській Росії і т. д.).
У цій статті не станемо торкатися самих засад конспірації та різних способів її здійснювання. Тут тільки з’ясуємо, яке значений має конспірація в цілості справ українського визвольно-революційного руху, а зокрема в бойових діях партизанських і боївкарських відділів.
Конспірація — це система таємних заходів, що їх політичні організації, які перебувають у конфлікті з пануючим режимом, стосують у боротьбі проти своїх ворогів (себто проти даного режиму) й противників для осягнення своїх політичних цілів. Конспірація має на меті охорону організаційного апарату від ударів противника, що має в руках величезну числову силу, технічну, організаційну і т. п. перевагу, і якому через те в відвертій боротьбі організація ніяк не могла б протиставитися. Щоб могти бодай почасти паралізувати ці переваги ворога, підпільна організація закривае (конспірує, тримає в цілковитій таємниці), людей (прізвища, число, функції), побудову організаційних клітин (референти, ділянки, пости, залежності), різміщення своїх сил в терені, способи дій і засади боротьби (тактику), задуми й дії (які переводиться), власні втрати і загалом усе, що давало б ворогові якінебудь дані щодо складу, числа, способів діяння, а навіть побуту й щоденного життя членів організації.
Коли визвольно-революційна організація добре законспірована (ворог про неї нічого не знає), тоді вона, хоча б навіть не була велика числом, але сильна духом і характером — може завдати ворогові дуже великих (в першу чергу моральних і політичних) шкод, при власних якнайменших втратах і дуже великих успіхах (теж в першу чергу морального й політичного характеру).
В обличчі добре законспірованої організації ворог стає безсилим. Його б’ють, йому шкодять, а він не може вдарити, не може боронитися, не знає, яка сила криється в цій організації. Хіба відразу нищити весь народ. Але це не виходить знов політично і коштує ворогу багато власних жертв і зусиль.
Кожний новий удар деморалізує ворога, показує йому його безсильність (хоча б не знати скільки мав танків, літаків і гармат), безрадність, підриває у ворожому таборі довір’я мас до свого проводу, до доцільности його методів, викликає в його людей страз перед цією організацією, розхитує ворожу адміністрацію і т. д. А на зовнішньому, міжнародньому полі авторитет даної держави окупанта паде щораз нижче вочах світу та заохочує його противників використати нелад і революційний рух внутрі його держави для своїх порахунків, а це в свою чергу створює воєнну ситуацію, придатну для всенародного зриву і здобуття своєї держави.
З другої сторони такі дії й успіхи добре законспі¬рованої визвольно-революційкої організації підносять на дусі власну націю, з’єднують визвольно-революційному рухові нових прихильників, симпатиків і членів, спонукують народ до активнішої допомоги революційному рухові і жертв для цієї мети, підсилюють почуття єдности внутрі нації, роблять націю відпорною І на всякі провокації і деморалізаційні заходи ворога тощо. А на зовнішньому форумі підносять визвольно-революційний рух, а з ним і всю націю в очах світу, і з’єднують їм симпатії, вводять в коло міжнародних заінтересуваиь (допомога на політичному й військовому полі).
Само собою, що й ворог дуже добре здає собі справу з того всього, себто якою силою є добре законспірована організація і докладає всіх зусиль і ще більших коштів (видатків на поборювання революційних рухів нічим не обмежується!) для поборювання революційно-визвольної організаці всякими засобами, особливо ж шляхом деморалізації населення, донощицтва і провокації.
Ідеальний стан конспірації був би тоді, коли б ворог не мав змоги нічогісенько довідатися про внутрішні справи організації. Але ідеального стану конспірації ніколи не можливо осягнути тому, що рух, робота й дії даної організації розконспіровують її в меншій чи більшій мірі, розкриваючи деякі моменти організаційного життя (особи, способи дій і т. д.). Треба собі здавати справу з того, що чим більше розгорнено працю внутрі і дії назовні, то все те важче законспірувати (роботу, дії), то більші можливості розконспірування.
Та річ не в тому, що в перших моментах (праця, дії, число членів) не можливо дотримуватися засад ідеального законспірування організації (найкращим законспіруванням було б взагалі нічого не робити). Це т. зв. «вища сила», це вимоги роботи, це від нас не залежить. І якщо б ворог знав про організацію тільки те, що спричинене цією, як сказано, «вищою силою», то він знав би ще дуже мало, і великої шкоди від цього для організації ще не було б.
Але дуже часто члени організації (часом навіть несвідомо), говорячи про справи організації з непокликаними людьми (навіть у найкращій вірі) чи поводячись невідповідно в терені, розкривають перед ворогом ту чи іншу сторінку організаційного життя і дають ворогові вгляд у справи організації, чого він так дуже добивається. Може ті, люди, що так легкодушно говорять про організаційні справи й не розуміють, якого страшного злочину вони тим чином допускаються як щодо організації, так теж і для всієї визвольної справи, якої колосальної шкоди вони завдають організації розкриттям найдрібнішої справи, як вони легкодушно самі допомагають ворогові її (організацію) розкривати й нищити, як вони тим самим вибивають з її рук найсильніші її арґументи — найпевнішу зброю проти ворога та, як таким чином вони (може й несвідомо) стають ворожими агентами чи сексотами. Або ще гіршими, бо вони мають вгляд в справи організації, вони мають що «сипати», до них їхні товариші мають довір’я, якого вони надуживають, через що не один таки член, їх товариш, накладає головою.
Може, й несвідомо вони це роблять. Але від того справі зовсім не легше і фактом є, що від них ворог довідався про організаційні справи, отже вони зрадили організаційну таємницю. А шкоди, що через це потерпіла організація, нічим не дадуться повернути. Бо ворог, раз діставши нитку до справи організації, буде докладати всіх зусиль, щоб далі і далі її розмотувати. Запопадливо збираючи навіть — на перший погляд — дрібнички про організаційні справи й зіставляючи їх ніж собою, він з часом отримає досить вірний образ зрганізаційних справ.
Так отже, бачимо, якою колосальною зброєю може бути в руках організації справжня конспірація і скільки жертв та шкоди зазнає організація й нація, якщо гакої конспірації немає.

Розвідка — передумова успіхів партизанської тактики
Так, як у конспірації ми стараємося, щоб перед ворогом якнайстаранніпю закрити визвольно-революційний рух: організацію і все, що до неї стосується, так, з другої сторони, ми завжди повинні старатися якнайбільше довідатися про ворога: про його силу, розміщення, пляни, дії, способи дій, магазини, склади, втрати, настрої серед війська, адміністрації, мас, словом, про все, що він собою уявляє та що задумує зробити.
Збирання таких вісток — це розвідка.
Не будемо тут спинятися над родами, методами й способами розвідки. Йдеться тут про те, щоб вказати на її велику ролю в визвольно-революцшнш роботі, зокрема, коли йдеться про бойові дії партизанських відділів.
Як ворог, при добрій конспірації з нашої сторони, стає безсилим, не можучи по нас ударити чи перешкодити нашим діям, так і ми без належно поставленої розвідки не можемо як слід і з добрим успіхом вдарити по ворогові, нанести йому шкоди, чи, не знаючи про його намір, перешкодити йому нанести нам шкоди, чи випередити його.
Тому кожний член організації, а то й кожний член нації повинен постійно збирати вістки про ворога, по змозі їх перевіряти і по інстанції подавати вгору. Особливо, коли йдеться про пляни ворога щодо організації (концентрація ворожих сил, гарнізони, засідки, обяави та способи їх переводження тощо).
Але розвідчі вістки — це не фантазії, а голі, реальні факти, без прикрашувань і здогадів тих осіб, що подають це. (Здогади слід подавати окремо, зазначувати їх, як такі). Факти, по змозі провірені, за поданням джерела (сам бачив, чи чув, від кого).
Можемо сміло ствердити, що у нас ще люди не вміють збирати матеріялу без додатків і прикрашувань, чи перекручувань, і подавати його до вищої інстанції. А вартість мають тільки правдиві, дійсні факти, донесені в пору. Всякі фантазії тільки вносять хаос та через те тільки шкодять, затемнюючи наше справжнє знання про ворога. Крім того треба ще пам’ятати, що ворог може навмисне пускати різні сплетні, щоб нас дезорієнтувати, відвертати нашу увагу в інший бік, непокоїти. Розвідчу справу треба починати ставити від найпростішого. Найперше треба навчити людей обсервувати, помічати, слухати, запам’ятузати, і те, що знають, передавати вірно, просто, без прикрашувань, перекручувань і додатків, у формі донесення. Це буде одночасно і школення і певна користь.
Від цих простих справ треба послідовно переходити до щораз важчих. Завжди головне те, щоб добре обсервувати, слухати, подавати правду та провірити факти й джерело інформації.
Нижчі теренові організаційні чинники повинні ці розвідчі дані збирати, порядкувати і передавати, кому треба.
Розвідка — це вуха й очі підпільної організації.
Партизанський відділ без належної розвідки — це так, як змагун-борець на сцені з зав’язаними очима й позатиканими вухами. Особливо, коли йдеться про певні дії, то їх завжди повинна попереджувати солідна розвідка щодо сил ворога, їх розміщення, озброєння, способу забезпечення об’єктів, терену тощо.

Бойовий досвід — основний капітал боротьби
Як уже згадано, наука тактики таких засад ведення боїв, що відповідали б усім можливим умовам, не подає. Усе, що подається в тих чи інших правильниках, це тільки приклади (яких може бути тисячі), на основі яких здорово думаючий командир має виробити собі погляд на раціональне ведення бою відповідно де умов і засобів, що їх має до диспозиції (люди, їх якість і вартість, вивінування і т. д.), та сил ворога. Це тим більше стосується до партизанських умов, де найкращим правильником і школою є досвід, здобутий на полі бою і дуже часто окуплений кров’ю.Цим ніраз не хочемо сказати, що військові правильники нічого не варті. Навпаки! Вони дають певні основи військового знання, певний здобутий вже досвід, певні приклади, школять розум і заставляють до зорганізованого, практичного й ясного тверезого думання, до ясного, короткого викладу свого рішення в наказі.

Але досвіду з поля бою ніщо не може заступити!
Скільки то військових правильників з вибухом війни підпадає основним змінам! Знання основних воєнних засад, трохи військового таланту і досвід роблять з людини справжнього вояка й командира.
У нас на досвід замало звертано уваги. Робили це окремі командири, що вже мали вроджену командирську іскру й військовий талант. Однак, було б дуже побажане, щоб ці командири збирали свій досвід на письмі (як воно робиться в кожній армії на війні) і поділилися з другими, щоб цей досвід можна було охопити в певні рамці і на його основі створити наші власні військово-партизанські правильники, випробувані на полі бою, достосовані до наших умов.
3 другої сторони навіть найкращий досвід нічого не вартий, якщо його не стосувати в практичному житті.
Досвід, окуплений кров’ю, це надто дорога річ, щоб стати власністю тільки декількох людей. Досвідами треба ділитися з другими, щоб заощадити нових жертв при здобуванні тих же досвідів.
Як бачимо з цього короткого перегляду окремих елементів, що складаються на ті чи інші тактичні засади, розумне використання цих елементів і певних моментів та умов визвольно-революційних змагань дає партизанам, не зважаючи на численну, технічну, чи інші переваги ворога, змогу, не тільки йому (ворогові) чинно протиставитися, а й у зорганізованій формі перетривати довший час і у відповідний момент очолити загальний зрив нації.