Прогулька “Люби і знай свій рідний Львів”

Опис

Загальна програма:

Зустрічаємось о 14: 00

14:00 – 14:10

• Перша зупинка:  Оперний театр

Перед нами – будівля Львівського національного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької, найвидатнішої української оперної співачки.

Будівля театру знаходиться на незвичайному місці. Адже ще трохи більше як 100 років тому тут протікала річка Полтва.

В Середньовіччі – це була досить повноводна річка, через Львів тоді пропливали кораблі, дістаючись до Балтійського моря – через Віслу та Західний Буг.

В XIX ст. річка була вже дуже забруднена і в 1890-х роках русло Полтви на центральному проспекті було сховане у підземний бетонний колектор.

А для того, щоб збудувати тут Оперний театр, довелося також змінити русло річки, таким чином, що театр зараз знаходиться немов на півострові.

Львівську оперу, або як її раніше називали «Великий театр», будували з 1897 по 1900 рік за проектом архітектора Зигмунта Горголевського.

Зверніть увагу на багато прикрашений скульптурним декором фасад будівлі театру, виконаний у стилі віденського Неоренесансу. Архітектор, ніби готує глядача до майбутніх різноманітних вистав. Внизу у двох нішах Ви можете побачити: справа – скульптуру Трагедії з кинджалом в руці, а зліва – Комедії з маскою. Мистецтво, як і життя, об’єднує комічні і трагічні риси.

Зверху над карнизом розміщений ряд оточених вінками гербових щитів. У центральній частині привертають увагу дві групи хлопчиків-геніїв, що тримають щити з гербами міста Львова.

Аттик на верху оздоблюють виконані з пісковику фігури давньогрецьких муз роботи львівських скульпторів. На тій же висоті, під крилатими скульптурами знаходяться два барельєфи на античні теми – «Вшанування поезії» (зліва) та «Гомер декламує свої поеми» (справа).

Філософським за своїм змістом є декор тимпану – трикутника під дахом (скульптор А. Попель). У центрі – зображення літнього чоловіка, який сидить на сфінксі, що асоціює собою мудрість і відкриває юнакові таємниці людського буття. Він говорить про те, що життя людське складається з радості і печалі. Тимпан умовно поділений на дві частини. На правій стороні зображені сцени, що символізують радість: танцююча пара, та пара, яка п’є вино, а в самому кутку – мирна пантера, як символ перемоги культури над дикістю. Ліва сторона овіяна смутком: це сцени викрадення дівчини та оплакування воїна, який загинув за батьківщину на полі битви, про що свідчать символи мужності і героїзму – орел, щит та меч.

Споруда будувалася для оперного театру і тому не випадково будову увінчують мідні скульптури – зліва, геній Драматичного Мистецтва з театральною маскою і кинджалом в руці, справа – геній Музики з лірою і лавровим вінком на голові. Автор нагадує нам, що опера – це синтез музики і драми. Люди мистецтва завжди мріють про славу, тому Горголевський на найвищу точку будівлі театру поставив фігуру Слави з золотою пальмовою гілкою, яка є символом найвищої нагороди для людей, які присвятили себе мистецтву. Ці скульптури виконані талановитим українським скульптором Війтовичем.

Відомий львівський гінеколог Антоній Марс якось заклався із приятелями, що скульптура «Слави», котра вінчає фронтон Опери, має такий животик, який зазвичай буває у жінок на четвертому місяці вагітності. Аби довести правдивість своїх слів, йому довелося розшукати модель, котра позувала скульптору. Припущення медика підтвердилися – львівська «Слава» і справді є «вагітною».

Прошу Вас звернути увагу на наріжну будову справа через дорогу. До спорудження оперного театру музичні та драматичні вистави відбувалися у будинку колишнього театру графа Скарбка. Колись це була одна з найбільших театральних споруд Європи. Під час її будівництва під фундамент у ґрунт було вбито 16 тисяч паль із мореного дуба. Тепер в цій споруді працює Український академічний драматичний театр ім. Марії Заньковецької.

14:10 – 14:20

• Друга зупинка:  Національний музей

Є характерним твором  Неоренесансу. Ця будівля була споруджена для Художньо-промислового музею. З 1950 до 1990 року тут діяв музей Леніна. Для того, щоб пристосувати будівлю під музей лідера комуністичного руху, були знищенні численні скульптурні прикраси, що знаходилися на фасаді будинку. Тодішня влада вважала, що напівоголені скульптури, на кшталт тих що прикрашають Оперний театр, не сумісні з ідеологією марксизму-ленінізму. Після ліквідації вищезгаданої інституції приміщення передали Національному музею. В експозиції виставлені найцінніша в Україні колекція ікон та колекція українського малярства XIX–XX ст.

Приблизно навпроти музею стояв раніше пам’ятник самому Леніну, що був виконаний за типовим радянським проектом: погруддя вождя більшовиків було встановлене на високому прямокутному постаменті. І маленькі діти, котрі вперше його бачили, лякали мам і тат зовсім невинним запитанням: «А чому цей дядько вилазить із комина, він що, сажотрус?».

14 серпня 1990 року цей пам’ятник було демонтовано, а на другий день люди побачили під фундаментом могильні плити з єврейського цвинтаря, а також надгробні плити українських січових стрільців із Янівського кладовища. Радянський режим будував свою владу на кістках людей, а свої пам’ятники – на могильних плитах.

14:20 – 14:30

• Третя зупинка:  Проспект Свободи

Споруди Оперного театру та Національного музею були останніми акордами у формуванні ансамблю головної вулиці Львова. А формування її почалося у 80-х роках XVIII ст. На місці колишніх фортечних валів було влаштовано «променаду». Нижні вали, а саме таку назву отримало новопостале місце для прогулянок, спочатку було досить химерним поєднанням великосвітської елегантності та містечкової провінційності. Тут було насаджено дерева, розставлено лавки, влаштовано павільйони з кавою та прохолоджувальними напоями. У той самий час, коли тут прогулювалися пани і панянки із середовища, що вважало себе міськими вершками, інші львів’яни, з менш претензійних верств, ламали деревця та лавки, розвішували сушитися білизну і виганяли пастися домашню худобу. Порядок тут був наведений у другій половині XІX ст., коли сюди був перенесений центр міста.

Погляньте, через дорогу видно реконструйовану частина збереженого середньовічного оборонного муру з відновленою «вежею крамарів». Колись на внутрішньому міському мурі таких веж було близько 30.

Будівництво на центральному проспекті особливо пожвавилось після того, як Львів став столицею провінції «Королівство Галичини і Володимирії» Австрійської імперії. «Батьки» міста – родовита шляхта і буржуазія чванились своїм достатком, виставляли його на показ. Замовники, а за ними і архітектори понад усе керувались бажанням не відставати від Європи, зробити Львів схожим на Відень та інші блискучі столиці.

Зверніть увагу на цю наріжну споруду. Це будинок колишньої Галицької ощадної каси, збудований архітектором Юліаном Захарієвичем у стилі віденського Неоренесансу (1891). Портал будови прикрашений вигнутим балконом. Вгорі будинок увінчаний мідно-черепичним куполом, перед яким розміщена скульптура (автор – Леонард Марконі), яку мешканці міста часто називають «Львівською статуєю Свободи» за схожість із відомою нью-йоркською скульптурою. Хоча насправді ця скульптурна композиція Має назву «Ощадність» і символізує економічне процвітання нашого краю, оскільки Галицька ощадна каса фінансувала промислові установи та будівництво.

Тепер у цьому приміщенні знаходиться Музей етнографії та художнього промислу. Особливо відомий є музей своїми колекціями народних костюмів та годинників.

Тепер зверніть увагу на будівлю «Гранд-Готелю», що знаходиться поруч з Музеєм етнографії. Він був збудований у 1893 р. за проектом Е. Герматника. Виразні скульптури фасаду – могутні атланти, виконав той самий скульптор, що і скульптурну групу «Ощадність» – Леонард Марконі. «Гранд-Готель» одним з перших у Львові отримав у 1893 році електричне освітлення.

 

14: 30 – 14:40

• Четверта зупинка : Пам’ятник Тарасу Шевченку

Ця площа кардинально змінила свій вигляд у 1992 році. Саме тут 24 серпня відбулася подія, на яку чекало кілька поколінь львів’ян. Тут було відкрито пам’ятник Т. Шевченку.

Довгим і важким був шлях поета до Львова. Ще сто років тому, за часів Австро-Угорщини, громадськість міста зробила першу спробу спорудити пам’ятник генієві українського народу, але міська влада не дала на це дозволу. В свою чергу радянська влада визнавала Шевченка як геніального поета, але намагалася представляти його тільки як борця за права знедоленої бідноти, замовчуючи роль Шевченка, як духовного лідера української нації.

Але ідею, яка зародилася в народі, неможливо було знищити. В кінці 80-х років XX ст. розпочався новий збір грошей на пам’ятник Кобзарю. Під тиском громадськості уряд УРСР у 1987 році прийняв постанову про встановлення пам’ятника Шевченку у Львові. Міська влада спочатку не погоджувалася на реконструкцію площі і встановлення пам’ятника на центральному проспекті, але пристрасне слово львівського поета Богдана Стельмаха, який закликав приносити квіти на це місце, остаточно утвердило вибір місця для монументу.

Заклик поета було підхоплено. Щодня приходили до обраного місця львів’яни – старі і малі, школярі і студенти, весільні пари і насипали велику гору квітів. Це була своєрідна маніфестація, яку вже неможливо було зігнорувати, адже рішення прийняв сам народ.

В організованому конкурсі переміг проект скульпторів Володимира та Андрія Сухорських. Хоч зібраних грошей бракувало, але на допомогу прийшли українці з діаспори. Василь Іваницький організував збір коштів та виготовлення фігури поета в Аргентині. Відлита скульптура була доставлена кораблем до Гамбурга, а звідти перевезена до Львова.

Пам’ятник був освячений владиками Православної, Греко-католицької, Вірменської та Римо-католицької церков. Урочисте відкриття відбулося у першу річницю незалежності України.

Зліва від фігури поета піднімається вгору так звана «Хвиля українського відродження». Це 12 – метрова стела з фігурними рельєфами, які символічно зображують історію України від часів Київської Русі до початку XX ст. на стороні, що перед нами, та історію України XX ст. – на зворотній стороні. Цю частину пам’ятника відкрили трьома роками пізніше.

Перед собою ви бачите фігури не тільки реальних історичних особистостей, але і героїв творів Тараса Григоровича Шевченка: внизу посередині сліпий кобзар Перебендя і хлопчина поводир перед ним, справа від кобзаря міцно притискає до себе дитину героїня поеми «Катерина», а зліва страшна сцена страти колесуванням козака з поеми «Гайдамаки».

Якщо ви подивитеся вище, зліва є зображені традиційні завойовники України в різні часи: турецький султан з кривою шаблею, польський король в короні з буллою в руках, російський царський офіцер і католицький монах. Справа – захисники українського народу: сцена посвяти в козаки, де молодому воїну передається козацька шабля, а мати благословляє його іконою, вище молода дівчина прощається з козаком, який відправляється на Січ.

Посередині велична фігура на коні з гетьманською булавою в руках належить видатному гетьману України, Петру Сагайдачному, який був родом із Львівщини. Сагайдачний закликає на бій за незалежність України як козаків (зліва), які ведуть запеклий бій з турецькими військами, так і діячів держави, церкви та культури, скульптурні портрети яких охоплюють фігуру Оранти. Серед них ми пізнаємо гетьмана Мазепу з прапором в руках, Богдана Хмельницького з булавою, православного священика, княгиню Ольгу, Ярослава Мудрого, Володимира Великого – хрестителя України, Роксолану та державних діячів та полководців. Справа – фігури філософа Сковороди, з книгою в руках, письменників Шашкевича, Головацького, Котляревського, а за ними цілий ряд культурних діячів українського народу, тих хто зберігав українську мову та примножував досягнення українського мистецтва, літератури, філософської думки.

Дуже символічно те, що над всією цією історичною ходою піднімається фігура Матері Божої Оранти, яка благословляє всіх, хто приходить на цю площу вклонитися генієві українського народу Тарасу Шевченку та замислитися над тим, який важкий шлях пройшла Україна до своєї незалежності. Прозорий німб над її головою, немов виростає з крил янголів з трубами, а про світлу надію у благословенне майбутнє України нагадують чисельні голівки янголів, які дивляться з неба на нас і на всіх, хто зображений на цій хвилі.

Тепер давайте розглянемо зворотну сторону стели. Справа, внизу ви можете побачити жорно, на якому розміщені дати, що стали найтрагічнішими в історії України XX ст. (1918-1922 рр. – спроба створити незалежну Українську державу та Громадянська війна; 1932-1933 – Голодомор; 1941-1945 – Друга світова війна; 1986 – Чорнобильська трагедія).

Страшна тріщина немов відриває великий шмат народу від суцільної хвилі української історії та майбутнього, нагадуючи про трагедію голодомору. Вражають переплетені знівечені голодом тіла померлих та напівживих людей справа. Над ними в скорботі схилилася мати, яка притискає до себе єдину живу дитину, очі якої не по дитячому сумні, а змучене голодом тіло свідчить про страшні муки.

Подивіться вліво вниз, перед вами стовбур, який виростає на коренях, в глибині яких, легко розгледіти обличчя тих, хто загинув за торжество справедливості, тих, хто стояв біля витоків національно-визвольного руху XX ст. Саме їх думки, їх самовідданість стали тими коренями, на яких виросло дерево незалежної держави. Їх діяльність стала тим ґрунтом, на якому укріпився хрест – символ духовності, який творить центр композиції. До 1991 року, року проголошення незалежності Української держави, було пережито поділ України між кількома державами, про який розповідають фігури завойовників, які роздирають символічну карту України справа, руйнацію церков, яку символізують розбитий дзвін та опалені ікони зліва, масові репресії та вислання на Сибір – сім’я з дитиною вище справа, страшну трагедію Чорнобиля, яку символізує величезний Дзвін сполоху.

Вверху зображені діячі культури та церкви, серед яких Михайло Драгоманов, Леся Українка, Іван Франко, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Андрей Шептицький, що чимало доклали зусиль до справи збереження української духовності та мрії про незалежність, незважаючи на всі страшні події в історії України XX ст. Вгорі автори зобразили за ґратами скульптурні портрети українських дисидентів 60-70 рр., таких як Василь Стус, Василь Симоненко та інших, хто обрав важкий шлях в’язнів, але не зрадив мрію про незалежну українську державу.

Дитяча фігура символізує нашу молоду державу, а поруч – дата проголошення незалежності України.

14: 40 – 14:50

• П’ята зупинка:  Віденська кав’ярня

У стінах середньовічного міста Львова знаходилися дві добре укріплені брами: Галицька і Краківська та дві хвіртки: Єзуїтська і Босацька. Ми стоїмо на місці, де з початку XVII ст. знаходилася Єзуїтська хвіртка (ворота), дозвіл на будівництво якої монахи випросили у міської влади для того, щоб скоротити дорогу до своїх маєтків у теперішньому парку Івана Франка. Єзуїти зобов’язалися укріпити оборону міста і побудувати потужну багатоповерхову вежу з підйомним мостом та забезпечити охорону хвіртки. І свої зобов’язання вони виконали, бо ворожа армія жодного разу не вдерлася до міста через цей прохід. Та на жаль, про більшість львівських оборонних споруд залишились лише згадки в документах та в кращому випадку залишки стін.

Зверніть увагу на гарний бічний фасад будинку зведеного у 1829 році за проектом архітектора Матео Брезані у стилі Неоренесансу. На нижньому поверсі будинку відновила свою діяльність знаменита колись Віденська кав’ярня, одна з перших у Львові. Також в будівлі знаходиться готель «Віденський».

В цьому місці ми з вами зайдемо до середньовічного міста.

Відразу за лінією оборонних мурів притулився невеликий будинок, де колись містилася гауптвахта, про що нагадує військова зброя на рельєфах, які прикрашають фасад будівлі в стилі Класицизму.

Ми продовжуємо нашу екскурсію і прямуємо до однієї з найкращих архітектурних пам’яток Львова – Єзуїтського костелу свв. Петра і Павла.

14:50 – 15:00

• Шоста зупинка:  Костел Єзуїтів

Перед нами – колишній костел монахів єзуїтів, перший храм в стилі Бароко у Львові.

Єзуїти прибули до Львова у 1584 році, спочатку вони побудували скромний дерев’яний храм.

У 1608 році єзуїти відкрили свій навчальний заклад – колегію. Власне з північного боку до костелу прилягає споруда колишньої єзуїтської колегії, перебудована у пізніші часи.

У 1610 році почалось спорудження грандіозного храму свв. Петра і Павла. У 1630 році будівництво костелу було в основному завершено.

Взірцем для львівського костелу було обрано римський храм Іль Джезу. Архітектурне планування Іль Джезу розповсюджувалося по всій Європі XVII ст. Проте на відміну від італійського, львівський храм не має купольного завершення центральної нави.

Костел може вмістити 3500 чоловік внизу і 1500 на галереях.

Невідомо точно, хто був автором проекту. Достовірно лише те, що спочатку роботами керували монахи Ламхіус і Рагоніус, а потім – Джакомо Бріано, котрий збудував декілька єзуїтських костелів у Польщі та Німеччині.

Подивіться вгору, будь-ласка. На фронтоні зображено символ єзуїтського ордену – «Агнець Божий». У нішах розділеного на два яруси масивним карнизом фасаду знаходиться 8 скульптур.

У верхньому ярусі зображена сцена «Благовіщення» – ліворуч Матір Божа, праворуч Архангел Гавриїл. Нижче знаходяться фігури св. Станіслава Щепанівського (праворуч) та св. Войцеха (ліворуч).

Фігури двох нижніх ярусів встановлені 1896 р. Стосовно них у сучасній літературі є суперечлива інформація. Поширеною є версія, згідно з якою на фасаді встановлені фігури святих апостолів Петра і Павла. Святого з маленьким Ісусом на руках називають святим Антонієм.

Згідно із іншим твердженням, у нижній частині фасаду костелу зображені святі – представники ордену єзуїтів. На цю думку може навести інформація, взята з офіційного сайту єзуїтів Польщі. Там детально описуються святі цього ордену, зокрема їхня атрибутика. На підставі цих описів можна дійти висновків, що у нижньому ярусі стоять св. Андрій Боболя (ліворуч) та св. Станіслав Костка з Ісусом на руках (праворуч), над ними розташовані св. Ігнатій Лойола (ліворуч) та св. Франциск Ксаверій (праворуч).

Двері центрального входу прикрашає напис «IHS» (Iesum Habemus Socium), який розшифровується, як «Товариство Ісуса». Таку абревіатуру використовують не тільки єзуїти, її можна зустріти на багатьох храмах, як всередині, так і зовні. І тлумачиться це скорочення теж по різному.

Христограма «IHS» – це перші три літери «IH?OY?», які вимовляються грецькою мовою як «Ісус». У пізніші часи її тлумачили як скорочення від «Iesus Homini Salvator» («Ісус, Спаситель Людства») або «Iesum Habemus Socium» («Маємо Ісуса Компаньйоном»).

Ще на початку свого перебування у нашому місті єзуїти активно займалися просвітницькою діяльністю, згідно з основними приписами статуту ордену. Намагаючись посилити вплив Католицької церкви серед молоді, орден надавав навчання безкоштовно, і право здобувати освіту мав будь-який християнин. Під одним дахом навчались поляки, українці, вірмени та інші.

Щодо споруди колишньої єзуїтської колегії (тогочасного вищого навчального закладу), то цей триповерховий будинок не зберігся у первісному вигляді, а був перебудований у 1723 році. Найцікавіший його архітектурний елемент – старий барочний портал. Одним з учнів цієї колегії був майбутній гетьман України – Богдан Хмельницький.

З цим будинком пов’язана одна з легенд про Хмельницького. Ніби одного вечора студенти колегії вийшли на цю площу. Раптом здійнявся сильний вітер, закрутився вихором смерч, перелякані люди почали ховатися хто куди. Не втік лише Богдан – він завжди був надзвичайно сміливим. Смерч підняв його трохи над землею, але переляканим студентам здавалося, що він піднісся до небес. У цьому «польоті» вони вбачали знамення його майбутньої величі.

Зараз зайдемо всередину святині і оглянемо її інтер’єр.

Цей храм нещодавно став діючим після приблизно 65-річної перерви. Тепер він належить Українській греко-католицькій церкві і називається Храм Святих Верховних Апостолів Петра і Павла. До недавнього часу тут було книгосховище.

Через те, що храм знаходився поруч з міськими мурами, він був спроектований вівтарем на захід – нетрадиційно для християнських церков. Переважно храми будуються вівтарем на схід – у бік світла, де сходить сонце, бо Господь Ісус Христос є для нас вічним Божественним Світлом.

Костел є одним з найвищих храмів Львова, його висота складає 26 м.

Бічні нави мають галереї на другому поверсі. В галереї над входом до храму розміщується орган, котрий зараз нажаль не працює. У ХІХ ст. він був спеціально пристосований щоб супроводжувати Служби Божі для військових. Тут були спеціальні регістри, що імітували військові труби – литаври.

Інтер’єр був розписаний в 1739-1743 роках, а в 1919 році розписи були оновлені (згідно з датою на центральній фресці). Автори – Франциск та Себастьян Екштайни, ченці-єзуїти з міста Брно.

Розписи склепінь головної нави включають сцени: «Святий Павло – апостол народів» (у пресвітерії); «Проповідь св. Петра»; «Ісус передає ключі апостолу Петрові»; «Св. Петро серед калік», а також «Апофеоз св. Ігнатія Лойоли» (центральна частина нави).

У склепіннях бічних нав зображені такі сцени: «Цариця Савська у возі з левом» (у притворі) та композиції з історії Львова. В одній з найвідоміших композицій «Облога Львова турками у 1672 році» зображено турецького воїна на тлі міської панорами, а разом з тим, поява у небі свв. Ігнатія Лойоли та Станіслава Костки – рятівників міста.

Головний вівтар був виготовлений в 1744-1747 роках (мармур, стюкко, дерево, різьба, золочення). Оздоблений чотирма колонами, між якими стоять фігури, виконані зі стюкко, чотирьох єзуїтських святих – Станіслава Костки, Ігнатія Лойоли, Франциска Ксаверія та Алоїза Ґонзаґи.

В центрі розміщене велике полотно «Розп’яття з пристоячими» (1839 р.). У фронтоні зображене «Всевидюче Око».

Ліворуч від головного вівтаря знаходиться, відгороджена кутими ґратами, каплиця Матері Божої.

Поряд розташований амвон, тобто місце для виголошення проповідей, який виконаний з дерева на початку ХХ ст. Амвон оздоблюють постаті апостолів Петра і Павла. Петро традиційно зображений з ключем («… ключі тобі дам від Царства Небесного…» (Мт. 16:19)), а Павло – з мечем («… зодягніться в повну Божу зброю… а найбільш над усе візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого, візьміть і шолома спасіння і меча духовного, який є Слово Боже…» (Ефесянам 6:11,16,17)).

Зараз оглянемо південну наву костелу, а пізніше перейдемо до північної.

Відразу поруч з амвоном знаходиться вівтар св. Франциска Ксаверія. Вище на полотні на повний зріст зображений сам святий, що проповідує християнську віру.

Римо-католицька церква вважає його найуспішнішим місіонером в історії християнства, який навернув більше людей на віру Христову, ніж будь-хто з часів апостола Павла.

Франциск Ксаверій присвятив значну частину свого життя місії у віддалених азіатських країнах. Він відомий тим, що вперше приніс християнство до Японії.

Як бачите на стінах храму є багато епітафій. Вони присвячені, або знатним львівським родам, або відомим львів’янам. Серед інших є епітафії Дідушицьким, Яблоновським, Вибрановським.

На епітафіях часто можна зустріти абревіатуру DOM (Dom?no Omnipotenti Max?mo), що розшифровується так: «Богу Всемогутньому Найвищому».

Також на стінах храму по периметру розміщені скульптурні композиції, які символізують Хресну дорогу, тобто шлях Ісуса Христа на Голгофу.

В католицьких храмах – це, традиційно 14 образів або скульптурних композицій, що відповідають 14-ти стаціям (зупинкам) Хресного шляху.

Зазвичай богослужіння Хресної дороги проводяться під час Великого посту, що передує Великодню. А люди, що знаходяться в храмі під час такої Служби Божої, здійснюють Хресний хід обходячи всі стації.

До Вашої уваги наступний вівтар з образом св. Алоїза Ґонзаґи. Тут зображена сцена, де святий допомагає хворій людині. Алоїз Ґонзаґа помер у 23-річному віці (1591 р.), надаючи допомогу хворим під час епідемії чуми в Римі.

Зараз перейдемо до образу, на якому зображена св. Розалія.

У 1624 році місту Палермо, столиці острова Сицилія, загрожувала епідемія чуми. За переказами, свята Розалія з’явилася в видінні мисливцеві (сцена показана на зображенні), якому вказала місце, де лежать її останки і веліла перенести їх в Палермо. Мощі святої були перенесені в міський собор, після чого хвороба відступила від міста.

Ця свята вважається покровителькою міста Палермо і всієї Сицилії.

Зараз перейдемо до північної нави. В одному з бічних вівтарів знаходиться скульптура Розп’яття Христа (1616 р.). Цей твір вважається найдавнішою пам’яткою костелу. Його автором скоріш за все був Ян Пфістер.

Поруч знаходиться замурований вхід до каплиці св. Бенедикта.

Оглянемо ще вівтар св. Ігнатія Лойоли, засновника ордену єзуїтів. Цікаво, що цей святий перед тим як стати монахом був лицарем.

Його образ, як і зображення Франциска Ксаверія, намалював Алоїз Рейхан в 1843 році.

Зауважу, що існує можливість потрапити в підземелля єзуїтського костелу, де наприкінці 1990-х років провели археологічні розкопки.

Мабуть найцікавішим експонатом підземель є алебастровий саркофаг архієпископа Вижицького, котрий помер в 1757 році.

15: 00 – 15:10

• Сьома зупинка:  Каплиця Боїмів

В Середньовіччі катедру оточував цвинтар, який ліквідувала в кінці XVIII ст. австрійська влада. В межах того кладовища було декілька каплиць, що стояли окремо від споруди храму, пощастило вціліти лише каплиці Боїмів.

Ця цінна пам’ятка пізньоренесансної архітектури була споруджена на початку XVII ст. для родини заможного купця Георгія Боїма, вихідця з Угорщини.

Автор каплиці невідомий, припускають, що ним був уродженець Вроцлава Андрій Бемер. Зразком для будівництва служив королівський мавзолей у Вавельському замку (Краків).

Головний фасад каплиці, що весь вкритий різьбою по каменю, нагадує іконостаси українських церков.

У першому ярусі в нішах стоять скульптурні зображення апостолів Петра і Павла.

Над дверима, вікнами та нішами є круглі медальйони із зображеннями пророків, ще вище – картуші з латинськими цитатами пророцтв з Біблії, що стосуються приходу Христа.

Різьба другого ярусу відображає тему «Страстей Господніх». Над дверима знаходиться скульптурна композиція – «Зняття з Хреста». Над лівим вікном – «Шлях на Голгофу», трохи вище – «Коронування терновим вінком», зліва «Взяття під стражу». Над правим вікном – «Розпинання Ісуса», вище – «Насміхання над Ісусом», ще правіше – «Ісус перед Пилатом».

Вище під куполом – овальне вікно з фігурою розп’ятого Христа з пристоячими Богоматір’ю та Іоанном Богословом.

Ще однією особливістю каплиці є фігура Ісуса Христа на куполі, що сидить під хрестом, опираючись на свою ліву руку. Це образ Христа Скорботного. Під куполом є латинський напис, який перекладається так: «… гляньте й побачте, усі, хто дорогою йде: чи є такий біль як мій біль…» (Плач Єремії 1,12).

Перед тим як ми зайдемо всередину каплиці, зверніть увагу на цей дверний замок. Маючи приблизно 4 століття, він все ще працює.

Композиційним центром інтер’єру є вівтарна стіна, яку умовно можна поділити на 3 яруси.

У нижньому ярусі розміщені 4 фігури пророків, які немов тримають на собі весь вівтар (зліва на право: Єзекіїль, Мойсей, Аарон, Єремія). Фігури стоячих євангелістів (зліва на право: Матвій, Лука, Марко, Іван) розділяють вівтар на 2 частини.

Центральне місце середнього ярусу займає барельєф «Молитва Ісуса в Гефсиманському саду» («Моління про чашу») – найдраматичніший момент Страстей Христових, поруч – троє учнів, що сплять «Петро, Яків та Іван». Під композицією – барельєф «Старозавітна Пасха» – як поєднання Нового і Старого Заповітів.

Зліва – «Тайна вечеря», у правій частині зображений Юда і звір під лавою. З причини цього зображення тодішній єпископ довгий час не хотів освячувати цю каплицю. Трохи вище над «Тайною вечерею» зображене «Розп’яття». Справа від «Молитви Ісуса в Гефсиманському саду» композиція «Омивання ніг», вище – «Покладення до гробу».

Центральна частина верхнього ярусу між колонами містить барельєф «Поклоніння Ягняті» («Новозавітна Пасха»).

Трохи вище зображена сцена «Страшного суду» та «Бог Отець». Завершує композицію Архангел Михаїл, що роздавлює голову сатани. Чотири жіночі фігури, що оточують сцену «Поклоніння Ягняті» уособлюють: Fides (Віру), Charitas (Любов), Justicia (Справедливість), Paziencia (Терпіння чи Мир).

По лівій і правій стороні від колон знаходяться барельєфи «Воскресіння» та «Вознесіння».

На зелених картушах під куполом зображені Богородиця та Ісус Христос, на інших двох парусах знаходяться геральдичні картуші Георгія та Ядвіги Боїмів.

А тепер зверніть увагу на купол. Розміри кесонів зменшуються з наближенням до верхівки купола. Таке їх розташування, вдало вибраний блакитний колір тла, а також восьмигранний світловий ліхтар, створюють враження значно більшої висоти каплиці, аніж вона є насправді.

Внутрішня поверхня купола складається з 3-х рядів кесонів, по 12 в кожному ряду із зображеннями біблійних персонажів. У кесонах нижнього ряду знаходяться барельєфи 12 пророків і 12 постулатів Апостольського символу віри – найдавнішого християнського символу віри; в кесонах другого ряду розміщено зображення Ісуса, 4-х Отців Церкви (Ієронім, Амброзій, Григорій, Августин), євангеліста Луки та ангелів, що тримають символи тортур Господніх; в кесонах третього ряду розміщено картуші з емблемами та розетками і 5 зображень ангелів, що тримають таблички з латинськими словами, що перекладаються так: Свят, Свят, Свят Господь Бог Саваот. (Іс.6:3), (Об.4:8).

Над світловим ліхтарем верхня частина куполу прикрашена вісьмома рельєфами ангелів та фресковим зображенням Святої Трійці. Ангели тримають стрічки з фрагментами напису: «Слава во вишніх Богу, і на землі мир людям доброї волі». (Лк.2:14).

На південній стіні інтер’єру вмонтовано 2 епітафії.

Цікавою є епітафія Боїмам, де у центрі композиції – скульптурна група «Пієта» (Оплакування Христа Дівою Марією), з обох боків від якої розміщенні уклінні фігури Георгія та Ядвіги Боїмів, вище – їхні діти і онуки.

Поруч – епітафія зятеві Боїма – Зиґмунду Бреслеру.

Епітафії зроблені з чорного мармуру, білого та сірого алебастру.

Фасад і нижній ярус вівтаря виконані з вапняку, верхній ярус і підкупольне оздоблення виконані в техніці стукко (суміш вапна, гіпсу і меленого алебастру або мармуру).

Каплиця побудована із пісковику.

Східну стіну каплиці прикрашають два фрескові портрети Георгія Боїма та його дружини Ядвіги, північну – фрескові зображення Богоматері та Христа, а над ними – барельєф «Юрій Змієборець».

Зверніть увагу на двері з правого боку. За ними починається тунель, довжиною 50 м, через який можна було дійти до будинку родини Боїмів.

На початку XVIII ст. в каплиці поховали останніх з роду Боїмів, а в кінці століття їх останки перенесли на кладовище за межу міста.

Скульптури біля катедри – це статуї святих, які було поставлено навколо храму після ліквідації кладовища.

Всього 7 постатей. Між каплицями Пресвятих Дарів та св. Казимира знаходиться скульптура св. Андрія Первозванного, між каплицями Розіп’ятого Христа та Христа Милосердного – св. Павла, а між каплицями св. Йосифа та Розіп’ятого Христа – св. Петра. Біля вівтарної частини поміж контрфорсами знаходяться постаті чотирьох євангелістів (починаючи від каплиці Боїмів) – свв. Іван Богослов, Лука, Марко, Матвій.

Коли ми були у середині храму і споглядали копію ікони Матері Божої Ласкавої, я обіцяв Вам розповісти історію цієї ікони.

Зверніть увагу, на східній стіні катедри знаходиться фреска, вона є приблизною копією цієї ж ікони.

У 1598 році, у Альберта Домаґалича, члена міського суду померла дочка. Люблячий батько замовив у художника ікону Богоматері і наказав повісити її над могилою дочки з зовнішньої сторони апсиди храму.

Згодом було вирішено поставити тут каплицю, завершив спорудження якої брат тієї дівчинки Іоанн Домаґалич в 1644 році.

Цей напис під портретом брата дівчинки засвідчує нам правдивість цієї трагічної і зворушливої історії.

Через якийсь час ікона прославилася різними чудесами.

Наприкінці XVIII ст. австрійська влада, ліквідовуючи цвинтар навколо катедри, наказала розібрати в числі інших і цю каплицю. Чудотворний образ Матері Божої Ласкавої було перенесено до храму і розміщено у головному вівтарі.

В 1946 р., після закінчення Другої світової війни, оригінал ікони було таємно вивезено до Польщі. Поляки побоювалися, що атеїстична радянська влада захоче знищити ікону, адже подібних прикладів було багато.

Отож, на сьогоднішній день у Латинській катедрі знаходиться копія ікони.

А це, зверніть увагу, надгробна плита з каплиці міщан Шольц-Вольфовичів, сама каплиця не збереглася. Тут зображена родина Шольц-Вольфовичів, яка молиться перед Воскреслим Ісусом, на задньому плані ліворуч зображений Єрусалим, а праворуч – Голгофа.

До зовнішніх стін катедри підвішено декілька ядер. Під ядрами для пояснення зроблено написи латиною. Ось це ядро стосується турецької облоги 1672 року. Тоді під час чергового штурму одна з гарматних куль перелетіла через мури, пробила вікно у Кафедральному костелі і, впавши перед вівтарем, не вибухнула. Це було визнано справжнім чудом. Пізніше саму кулю з відповідним написом, що засвідчує правдивість події, вивісили на одній із стін костелу.

15:10 – 15:20

• Восьма зупинка:  Ратуша(підйом на Ратушу)

Саме слово ратуша походить від німецького «Rathaus» – будинок ради. Споруда була резиденцією магістрату міста і зараз тут розміщуються кабінети міської влади.

В Середньовіччі владу в місті здійснювала Рада (Магістрат). Рада складалася із сенату, ради сорока мужів і лави, або суду. У склад сенату вибирали 12 найбільш багатих і впливових патриціїв, які називали себе консулами. Сенатові фактично належала вся влада в місті. Цей орган видавав укази, які, як правило починалися із слів «Senatus populusque Leopoliensis» (Сенат і народ Львова) – за прикладом Стародавнього Риму – «Senatus populusque Romanum». Всякий указ, якого не було скасовано протягом одного року і одного дня, ставав законом. На підмогу сенатові скликалася рада 40 мужів, які були представниками інтересів середнього стану. Всі спірні питання в місті вирішувала лава (суд), яка складалася з 12 лавників на чолі з війтом.

Діяльністю магістрату керували три бургомістри, які виконували свої функції по черзі, міняючись через кожні 4 тижні. Одного бургомістра призначав королівський староста, другого призначав сенат, а третього обирало все населення міста, яке мало міські права. Варто зауважити, що міські права мали далеко не всі, хто жив і працював у Львові. Виборчих прав були позбавлені не католики (русини, вірмени, євреї), жінки (65% населення) та всі, хто не мав нерухомості у середмісті.

Це одна з найновіших будівель на площі Ринок. Її спорудження було завершене у 1835 р. Вас може зацікавити: чому ця ратуша є такою новою спорудою, невже раніше у Львові не було ратуші? Насправді на цьому місці в різні часи було декілька ратуш. Перша ратуша у Львові була дерев’яною й згоріла наприкінці XIV століття. А з попередницею сучасної будівлі трапилася трагічна історія. Її вежа завалилась у 1826 році. Незадовго перед тим була скликана комісія, щоб дослідити характер тріщин на ратуші. Було зроблено висновок, що будівля перебуває в цілком доброму стані й потребує лише косметичного ремонту. В той час коли за кілька дільниць від Ринку поважні урядовці спокійно обговорювали кошт майбутніх ремонтних робіт, прибіг міський службовець і повідомив, що вежа ратуші впала.

Нова ратуша львів’янам спочатку не подобалась. Її навіть нарекли «велика австрійська пічка з високим комином». Але незважаючи на свою масивність, нова ратуша органічно ввійшла в архітектурний ансамбль Львова, а її вежа стала символом міста. Висота вежі становить 65 метрів. У 1852 році на ній був встановлений годинник, який було виготовлено на фабриці Штіля біля Відня. Діаметр циферблата – 3 метри, довжина великої стрілки – 2,15 метра.

Вхід до ратуші стережуть два леви (1948 р., Євген Дзиндра). Вони тримають щити з гербами нашого міста. В основу герба покладена печатка галицьких князів. На гербі – міські ворота з вежами, які свідчать про оборонну могутність Львова, грати воріт підняті – це говорить про гостинність городян, а від непроханих гостей вхід у місто стереже лев. Великий герб Львова встановлено на фасаді ратуші зверху: щит з малим гербом підтримують давньоруський воїн і лев. Загалом, статуї левів – давня міська традиція. На сьогоднішній день у Львові налічується близько 3 тисяч скульптурних зображень левів.

Існує можливість оглянути місто з висоти вежі, але для цього потрібно буде подолати понад 300 сходинок.

Тепер зверніть увагу на сірий, оздоблений м’яким рустом, будинок №14, який знаходиться навпроти ратуші. Зовсім не характерний для нашого міста – крилатий Лев св. Марка знаходиться над входом до будинку. Під його лапою відкрита книга з латинським написом: «Pax tibi, Marce, evangelista meus» (Мир тобі Марку, євангелісте мій). Цей герб Венеційської республіки був встановлений на будинку невипадково. Колись тут знаходилося венеційське консульство.

Сусідній будинок №13 до 1940-х років мав номер 12а, оскільки 13 вважалося нещасливим числом.

15:20 – 15:30

• Дев’ята зупинка: Пам’ятник Івану Федорову

Перед нами знаходиться пам’ятник, як вважається першодрукареві на території України та Росії – Івану Федоровичу. Хоча на його могильній плиті було написано, що він всього лиш «друкування занедбане відновив», але також було написано, що він «друкар книг перед тим небачених». Вся справа в тому, що книги «Апостол» і «Буквар», які він надрукував у Львові у 1574 році є найстарішими збереженими друкованими книгами на теренах України. Проте, важко переоцінити його внесок у справу книгодрукування.

Помер Іван Федорович у Львові у 1583 році. Похований був на території Онуфріївського монастиря.

«Апостол» вийшов тиражем 1000 екземплярів. За підрахунками вчених у світі збереглося 90 екземплярів «Апостола», 12 з них знаходяться у Львівських книгосховищах. На відміну від «Апостола», який був церковною книгою, «Буквар» був підручником, яким користувалися тисячі людей. Донедавна вважалось, що зберігся лише один екземпляр «Букваря» – у зібранні Гарвардського університету в США. Але другий екземпляр без обкладинки був знайдений в бібліотеці Британського музею у Лондоні.

До системи оборонних споруд належав і Королівський арсенал, названий так на честь короля Владислава ІV, який дав значну суму на його будівництво. Керував спорудженням арсеналу Павло Гродзіцький, який є автором арсеналів у Кракові та Варшаві.

Фасад арсеналу, з красивою бароковою лоджією, прикрашений волютами і вазонами, виглядає як цивільна споруда.

15:30 – 15:40

• Десята зупинка: Домініканський костел

«Soli Deo Honor et Gloria» (1 Тим. 1:17) – «Єдиному Богові честь і слава», написано на фасаді однієї з найкращих пам’яток у стилі Бароко у Львові. Перед Вами Домініканський костел побудований у XVIII ст.

Монахи-домініканці прибули на західні землі України ще у ХІІІ ст. Князь Лев одружився з дочкою угорського короля Бели ІV – Констанцією. За законами того часу дружина повинна була прийняти віру свого чоловіка – перейти у православ’я. Але Констанція залишилася католичкою і, приїхавши до Львова, привезла з собою монахів-домініканців. Спочатку монахи жили на території давньоруського Львова, а потім перенесли свій монастир на це місце.

Домініканці – католицький чернечий орден, заснований в 1215 р. у Тулузі (Франція) іспанським монахом св. Домініком (Домініком Гусманом) (1170-1221). Над віконцем першого поверху можна побачити герб Домініканського ордену. Пес лежить під короною на Біблії. В зубах в нього факел, як символ інквізиції. Цей образ виник завдяки грі латинських слів. Монахів часто називали домініканцями (Dominicanes), що значило послідовники Домініка, однак, це ж слово можна перекласти як «пси Господні» (Domini Canes). Факел символізував вогонь, адже з 1232 року до кінця ХVIII ст. орден відповідав за справи інквізиції.

Нинішній, бароковий костел споруджено у 1764 році (дзвіниця з 1865 р.). Велика кількість декоративних прикрас надала споруді палацового вигляду.

Костел має певну схожість із віденським храмом св. Карла Борромео.

Інтер’єр святині вражає своєю величчю. Під куполом знаходяться дерев’яні рококові скульптури домініканців, котрих визнали святими. Ці постаті виглядають дуже манерно, рухливо і по-світськи. Головний вівтар прикрашений чотирма фігурами апостолів.

За традицією у підземеллях Домініканського костелу ховали представників шляхетних католицьких родів, тому в інтер’єрі можна побачити велику кількість надгробків, виконаних у різні часи. З найбільш цінних реліквій в оздобленні інтер’єру слід назвати надгробок Юзефи Борковської (1811) з каплиці св. Домініка роботи видатного датського скульптора епохи Класицизму Бертеля Торвальдсена. Варто відзначити пам’ятник польському художнику Артуру Гроттгеру, що похований на Личаківському кладовищі. На цьому пам’ятнику зображена молода наречена Артура Гротгера – Ванда Моне, яка в смутку звертається до портрету свого коханого. Також в храмі є пам’ятник австрійському губернатору Францу фон Гауеру скульптора Антона Шімзера.

До костелу прилягає набагато старше приміщення монастиря з цікавими готичними та бароковими інтер’єрами. Один з них – це колишня трапезна, у якій на початку ХVIII ст. було укладено угоду про спільне ведення війни проти Швеції, підписану російським царем Петром І та представниками польських магнатів.

Пригадуєте популярний радянський фільм «Д’Артаньян та три мушкетери»? Його зйомки частково проходили у Львові. І саме тут лунала пісня «Пора-пора-порадуемся на своем веку», коли мушкетери виїжджали на конях із цих воріт.

15:40 – 15: 50

• Одинадцята зупинка:  Ресторація – музей «Гасова лямпа»

Прошу звернути увагу на пам’ятник винахідникам гасової лампи Яну Зегу та Ігнатію Лукасевичу. Батьки гасової лампи «зустрічають» на вході у ресторацію: бронзовий Ян Зег за столом біля входу у сам заклад, а Ігнатій Лукасевич виглядає з вікна третього поверху.

А історія з винайденням гасової лампи була наступною. У 1853 р. до однієї з львівських аптек, що звалася «Під Золотою зіркою» (нині вул. Коперніка, 1), один хитрий єврейський підприємець з Дрогобича Абрагам Шрайнер привіз цілу бочку нафти і домовився з фармацевтами, що вони за щедру винагороду знайдуть спосіб перегнати нафту в алкоголь. Ян Зег та Ігнатій Лукасевич від зайвого заробітку не відмовилися і цілий місяць пріли над науковим експериментом. Проте спирту їм так і не вдалося видобути, зате вони видобули у процесі дистиляції гас. А винайшовши гас, винайшли і першу гасову лампу. Залучений до роботи над лампою львівський бляхар Адам Братковський удосконалив винахід пристроєм регулювання ґноту та скляною оболонкою. Лампа стала безпечнішою, та працювала без кіптяви.

А 31 липня того ж року хірург львівського міського госпіталю Загорський зробив першу термінову нічну операцію при світлі гасової лампи. Так було доведено, що новий світильник не лише безпечний, а й гігієнічний.

Згодом в США було видано близько 50 патентів на численні пристрої до лампи та її вдосконалення. Після цього в дещо зміненому вигляді лампу стали великими тиражами випускати в Америці, а звідтам експортувати в Європу. Саме тоді гасова лампа набула широкого використання. У той час її вже називали «американська лампа». Таким чином, першість Львова у цьому відкритті дещо забулася.

Та з плином часу гасову лампу витиснули винайдені газові та електричні світильники.

Три поверхи цього будинку займає ресторація-музей «Гасова лямпа». Всередині можна оглянути близько 200 експонатів гасових ламп.

15:50 – 16:00

• Дванадцята зупинка: Дворик Вірменської церкви

Перед Вами знаходиться будинок колишнього вірменського банку «Mons Pius» (в перекладі – Гора благодаті) (XVII ст.). Зараз в цьому приміщенні розміщений однойменний ресторан.

А тепер пройдемо у східний дворик Вірменського собору.

Вежа церкви була збудована в кінці ХVI ст. за проектом Петра Красовського. Безпосередньо до вежі примикає будова колишнього палацу вірменських архієпископів (XVII-XVIII ст.).

У 1726 р. у цьому дворі встановили пам’ятну колону зі скульптурою св. Христофора, який тримає на плечі маленького Ісуса (скульптор Крістіян Сейнер) в пам’ять про фундатора відновлення храму у 1723 р. – голову вірменського суду Христофора Августиновича. Цей святий вважається покровителем мандрівників.

Тепер подивіться на незвичайну для Львова за своєю архітектурою будівлю Вірменського собору. Вірменський кафедральний собор Успення Пресвятої Богородиці будувався в середині XIV ст. (з 1356 по 1363 рік).

Перед Вами найдревніша частина сучасного Вірменського собору. Ця хрестово-купольна, тринавна будівля збудована з ламаного каменю і обличкована тесаними кам’яними плитами. Купол, над яким здіймається дванадцятигранний барабан має ребра викладені з опалених глиняних горщиків, для покращення акустики храму. Фасад прикрашає витончена різьба навколо вікон і на фризі, та ренесансні сліпі арки. Храм будувався на кошти вірменських купців. Це є одна з найстаріших будівель Львова, яка збереглася до наших днів.

Тепер оглянемо південне подвір’я зі збереженою аркадою, побудованою у ХV ст. Тут знаходилося старе вірменське кладовище, від якого залишились нагробні плити з епітафіями. Вірмени таку плиту називають – «Хачкар».
Нагробки різночасові з вірменськими, латинськими та польськими написами. Їх добре видно в галереї і біля протилежної стіни. Найстаршим близько 600 років. Проте, як кажуть, кісток під плитами вірменського подвір’я вже давно немає, їх було вивезено за межі міста ще тоді, коли Львів перейшов під владу Австрії. В той час за чинними в імперії санітарними нормами були перенесені всі кладовища за межі центру міста.

Хачкар – (вірм. «хрест-камінь») – вид вірменських пам’ятників у вигляді кам’яної стели із вирізьбленим зображенням хреста. Хачкари встановлювали біля доріг, у монастирях, всередині і на фасадах храмів. Всього на території Вірменії знайдено декілька тисяч хачкарів.

На стіні будинку, що межує з кладовищем, вміщена дерев’яна різьблена каплиця «Голгофа» – унікальна пам’ятка середини XVIII ст. В світі є дуже мало прикладів збереження дерев’яних скульптур у відкритому просторі з настільки давніх часів.

Також прошу звернути увагу на вірменський меморіал у вигляді хачкара, що був встановлений в пам’ять жертв геноциду вірменського народу, що відбувся в 1915 році на території Турецької держави.

На цьому ж подвір’ї знаходиться скульптура Ісуса Христа, яка символізує хресну дорогу (скульптор Томаш Дикас, 1889 р.).

Повернімося на вулицю Вірменську. Як бачите, рівень вірменського храму тепер є значно нижчим, ніж рівень самої вулиці.

Зверніть увагу на скульптуру «Богородиці з дитям», що знаходиться у ніші над воротами огорожі Вірменського собору. На тлі образу вирізьблена дата – 1664 р. Можливо, це дата виготовлення цієї скульптури. Постать Марії стоїть на фоні вогняного ореолу, на її голові – царська корона. Матір Божа стоїть на земній кулі, що опоясана змієм. Маленький Ісус простромлює змія списом. Сама Земля спочиває на спині лева.

• Кінець.